Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

Поки збирали зброю, стало відомо, що вороги починають здогадуватися. Треба було зараз підняти повстання, хоч і не все ще було готове. Краще було загинути в бою з надією на перемогу, ніж дістатися ворогові вдома неоружним.

Одного разу до схід сонця, коли улиці були ще сірі і тихі, звідусіль стали виходити озброєні люди та прямувати до найбільшого у місті майдану. Ще там їх не багато зібралося, як з бокових улиць показалися жовніри і через кілька хвилин всіх обступили. Повстанців було мало, вони не встигли ще зібратися докупи, а деякі з них ледве вміли орудувати зброєю. На них насунулися суцільні лави жовнірів зі списами.

Почався безладний бій, або краще сказати, різанина. Багато повстанців було убито, решту узято в полон. З жовнірів було трьох убито і кількох поранено. Коли вони одбирали зброю у бранців, то били їх, лаяли найпоганішими словами і знущалися як тільки могли. Потім їм поскручували руки за спиною і, б’ючи рушницями, погнали до фортеці.

До фортеці дорога вела поуз палати Кастелло. Андреа вийшов з дому ще з вечора і попрощався з жінкою та дитиною так, мов прощався уостаннє, навіки.

З самого вечора Джулія не одходила від вікна. Перед сходом сонця вона почула, що стали палити з рушниць. Потім затихло. Через який час почулося, що від майдану йде багато людей. Вели бранців.

Джулія зараз угледіла поміж ними Андреа.

У в’язниці повстанців катували. Джулія це знала. Вона кидалась до всіх урядовців, щоб як-небудь полегшити долю чоловіка, але все було даремне. Якби не дитина, вона б убила кого з ворогів. Коли верталася додому, на неї находив такий одчай, що вона сльозами, як кров’ю, сходила. Вона падала навколішки перед образом Мадонни і молилася, благаючи порятунку коханому. Знаючи чим скінчиться суд, вона хотіла передати Андре отруту, щоб визволити його принаймні від катування. Але се їй не вдалося і йому довелося терпіти всю муку до краю.

Через кілька день відбулася формальність військового суду. Перед початком судді одслужили молебень і побожно помолилися, а тоді вже зі спокійною совістю багатьох засудили на смерть. Звичайно, між засудженими був і Андре. Перед судом і на суді він тільки про те і думав, щоб визволити иньших і, дякуючи йому, кількох було визволено, а кількох легше покарано.

Коли мали вести приречених на смерть, полковник звелів їм йти тією вулицею, де були палати Кастелло. Офіцер йому про це нагадав.

– Самої тільки смертної кари буде мало для тієї собаки. Ведіть його поуз. Нехай ще трошки помучиться, – відказав полковник.

Закованого в кайдани Андреа разом з иньшими повели поуз його дім. Джулія з дитиною стояла біля вікна.

Бряжчали ланцюги… важко та рівно ступали жовніри… Джулія востаннє глянула в очі Андреа.

Помалу брязкіт і хода затихли. Через чверть години почулось, як вдарили з рушниць. Тоді Джулії стало легше і вона одійшла од вікна. Дитина давно плакала і виривалася з рук, але вони наче заклякли і мати нічого не чула й не бачила.