Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
Тоді Єлені здавалось, що то не вона, а якась иньша стоїть біля вікна, якась не ця, а иньша юрба шумить унизу… І як колись, так і тепер чорніє струнка дзвіниця, як колись, так і тепер підіймає до неба людські жадібні питання та благання, не даючи людям ніякої відповіді…
Одного разу старий, трохи не столітній сторож другого поверху оповів те, що почув від батька – як з вікна того покою дивилася Джулія Кастелло, коли її чоловіка вели на смерть.
Однієї ночі Єлена прокинулась від почуття, що в покої є хтось чужий. Вона вся похолола і одразу не могла ворухнутись. Вона чула, як хтось вийшов у сусідній покій, а відтіль одімкнув двері у салю, у котрій, як казали, 1821 року збирались повстанці на раду.
Єлена розбудила чоловіка, він нашвидку одягся і, узявши в одну руку револьвера, а в другу свічку, пішов обдивитись помешкання. Двері у салю були одчинені. Там було дуже мало меблів, а тому ніде було сховатися. Паоло нікого не бачив, але чув, що там хтось є… здавалося, ніби щось наближається, ніби от-от щось стане видимим.
Паоло зробилось так моторошно, що він швидше вийшов з салі і замкнув за собою двері.
Всю ніч він не міг заснути. Все йому уявлялася та велика саля, ледве освітлена тьмяним світлом свічки. На білих стінах чорніють чотирикутні продовжасті портрети та образи, під ними стояли чорні дубові невисокі кріселка, від півтемряви мальована стеля здається зовсім чорною та глибокою… І чогось так страшно, так страшно, що аж серце завмирає… Такого безобмежного і незрозумілого жаху Паоло ніколи не почував.
Другого дня увечері пани сіли до столу. Слуги, подаючи вечерю, метушились. На столі стояли високі лямпи і ясно освітлювали їдальню.
Раптом здригнулось і забряжчало вікно.
– Вітер зірвався, – зауважив Паоло і звелів слузі Енріко зачинить віконницю.
Енріко одчинив вікно, вихилився і потім, зачиняючи віконницю, вимовив:
– Тиша, сіньоре. Вітру немає…
У друге вікно наче б хто постукав…
Слуги зупинилися, мов вкопані, зглянулися між собою і поблідли.
– Може, це воно, – сказав один.
– Старий Альберто казав, що завсіди так починається, – відказав другий.
Полум’я в лямпах здригнулося і стало тьмяним; в їдальні потемніло, наче якась темрява з окола входила і наповняла її. Далі стало зовсім темно. Слуги зчинили крик і заметушилися. Через мить вони кинулись по сходах на вулицю, стали там кричати, а хтось не знати чого побіг і покликав карабінерів, які зараз і прибули. Карабінери, слуги та сіньори, що і собі спустилися вниз, пішли нагору. Чимала юрба цікавих добивалася в надвірні двері. Ніхто ще не знав, що сталося, але всі були певні, що нещастя.
Коли розгніваний, стурбований і трохи засоромлений Паоло з’ясував карабінерам, що у нього тільки були пригасли лямпи і що з сього приводу слуги не знать чого вчинили галас, карабінери для порядку схотіли таки оглянути їдальню. Слуги взяли другі лямпи, засвітили і понесли перед ними. У їдальні вони поставили світло на столі біля пригаслих лямп. Полум’я в нових затремтіло і раптом погасло. Слуги і карабінери, опинившись в темряві, страшенно перелякалися. В сусідній покій були одчинені двері; там світилося, і купчилися люди, а в їдальні наче посліпли і кидалися сюди та туди, не знаходячи виходу. Нарешті вони натрапили на двері і вибігли. Останній, вибігаючи, не знать для чого зачинив за собою двері і замкнув їх на ключ.
Знову зчинилося метушіння, знову всі кинулись бігти униз по сходах разом з карабінерами. На улиці ці останні схаменулися і засоромлені вернулися нагору. Ідучи, вони зауважили, що одного з них нема, але подумали, що він забіг куди далі, або сховався, щоб не йти з ними.
Слуги знову засвітили нові лямпи, і карабінери сього разу вже самі внесли їх у їдальню. Ледве вони туди вступили, як полум’я у лямпах піднялося, витяглося огневими язиками і освітило червонястим світлом увесь покій.
Карабінери побачили, що там все порубано, а один з їхніх товаришів, той, котрого бракувало, лежав долі неживий. На його обличчі відбивався нелюдський жах, в руці він затискував оголену шаблю.
– Се вже п’ятий… – тихо сказав старий Альберто, сторож з першого поверху. – Сіньор Бенодетто, сіньора Марія, Пьєтро Лаванія, що цьому не доймав віри і перебувши навмисне тут ніч, збожеволів, Енрікетта, моя небога, котра приходила сюди журитися і плакати, коли їй зрадив Антоніо Ерба, потім кинулася з вікна та розбилася на смерть, і от цей карабінер. В о н и не хочуть, щоб після них хто тут жив…