Твори у 12 томах. Том 05
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #5
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Максим Рыльский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 05». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До п’ятого тому ввійшли оповідання із збірок: «Любов до життя» (Нью-Йорк, 1907), «Пошитий у дурні» (Нью-Йорк, 1910), «Коли боги сміються» (НЬЮ-ЙОРК, 1911), «Південноморські оповідання» (Нью-Йорк, 1911, друкується повністю) та «Син сонця» (Нью-Йорк, 1912, друкується повністю). Оповідання «Золоті маківки» взято із збірки статей «Революція» (Нью-Йорк, 1910).
Увесь час, поки «Морська чайка» стояла в Апії, Алоїзес Пенкберн оббивав з ланцюгів іржу. Він стукав по десять годин на день. І під час тривалого переїзду до Гільбертових островів він так само оббивав іржу. Потім узявся чистити ланцюги шліхтувальним папером. Сто п’ятдесят сажнів — це дев’ятсот футів, і ще жодного ланцюга не чищено й не глянсовано так пильно, як цього, і то кожну ланку. А як уже останню ланку вдруге пофарбовано чорною фарбою, Пенкберн пішов до Грифа й попросив:
— Дайте мені ще яку брудну роботу. Хочете, я перечищу вам усі ланцюги? І про мене вже можете не турбуватись. Я більш ані краплі не візьму в рот. Тренуватимуся. Ни зламали мою пиху, налупцювавши мене, але майте на увазі, що це тільки тимчасово. Я тренуватимусь, аж поки стану такий твердий і чистий, як отой ланцюг. І одного чудового дня, містере Девіде Грифе, хтозна-де і хтозна за яких обставин, але я налупцюю вас так, як ви мене. Розмалюю вам пику, що власні матроси вас не впізнають.
Гриф був у захваті.
— Тепер ви розмовляєте, як справжній чоловік! — вигукнув він. — Для вас існує один спосіб налупцювати мене, а саме: стати путящою людиною, і тоді, може…
Він спинився, чекаючи, що Алоїзес підхопить натяк. Той хвильку поміркував, і враз очі йому засяяли:
— А тоді, може, я перехочу вас лупцювати, еге ж?
Гриф кивнув.
— Ото ж і біда! — зажурився Алоїзес. — Я й справді можу перехотіти. Але я все-таки візьмуся за себе, хоч би там що.
На Грифовім обличчі неначе зажеврів теплий рум’янець. Він простяг руку.
— Пенкберне, за це я вас щиро люблю.
Алоїзес узяв простягнену руку і сумно похитав головою.
— Грифе, — жалібно мовив він, — ви зламали мою пиху, ви здолали мене і, либонь, чи не назавжди.
Паркого тропічного дня, коли вже завмирав останній подмух південно-східного пасату, щоб на зміну йому, як завше в цю пору, прийшов північно-західний мусон, з «Морської чайки» побачили на обрії зарослий лісом берег острова Френсіса. За допомогою компаса й бінокля Гриф знайшов вулкан, що звався Червоною Кручею, поминув бухту Овена і вже при цілковитому безвітрі ввійшов у бухту Лікікілі. Довелося спускати обидва човни і на кодолі повільно тягти шхуну в глибоку вузьку протоку. Карлсен раз у раз закидав глибомір. На березі не було піщаних мілин. Від самої води починалися мангрові зарості, а за ними вставав праліс, тільки подекуди стриміли зубчасті скелі. «Морська чайка» пропливла з милю, і коли біла смуга на бескетті опинилася до них на вест-зюйд-вест, глибомір показав дев’ять сажнів, як і зазначено в «Лоції». Там вони кинули якоря.
Того дня й аж до самого полудня наступного вони сиділи на шхуні й чекали. Ніде не з’являлося жодного човна. Не було ніяких ознак людського життя. Якби подеколи не і кидалася риба або не верещав какаду, то здавалося б, що там немає нічого живого. Раз високо над їхніми щоглами перелетів величезний, дюймів на дванадцять ушир, метелик і подався до пущі по той бік бухти.
— Не варто висилати човна, щоб усіх там повирізували, — казав Гриф.
Пенкберн не повірив і зголосився вирушити сам, навіть плавом, якщо не дадуть йому хоч би якого човника.
— Вони ще не забули німецького крейсера, — пояснив Гриф. — Можу закластися, що в цій пущі тепер повнісінько людей. Як на вашу думку, містере Карлсене?
Старий шукач пригод, що звікував свій вік на островах, цілком погодився з Грифом.
Надвечір другого дня Гриф звелів спустити на воду китоловного човна. Сам він із запаленою цигаркою в роті і з вибухівкою в руці сів на прові, бо збирався глушити рибу і сподівався на велику здобич. Уподовж лавок покладено шість вінчестерів, а Олбрайт, що сидів коло стерна, мав під рукою маузер. Вони пливли попри зелений мур хащів, інколи спиняючись відпочивати серед глибокої тиші.
— Два проти одного, що їх у пущі кишма кишить, — прошепотів Олбрайт.
Пенкберн ще хвильку прислухався, а тоді пристав на заклад. Через п’ять хвилин вони вгледіли табунець лобанів. Гребці спинили весла. Гриф притулив цигарку до динамітового шнура й кинув вибухівку. Шнур був такий короткий, що динаміт вибухнув, як тільки досяг до води. І ту ж мить у пущі завирувало життя. Залунали нестямні бойові вигуки, і з мангрових заростів повистрибували, немов ті мавпи, голі темношкірі люди.