Твори у 12 томах. Том 05
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #5
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Максим Рыльский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 05». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До п’ятого тому ввійшли оповідання із збірок: «Любов до життя» (Нью-Йорк, 1907), «Пошитий у дурні» (Нью-Йорк, 1910), «Коли боги сміються» (НЬЮ-ЙОРК, 1911), «Південноморські оповідання» (Нью-Йорк, 1911, друкується повністю) та «Син сонця» (Нью-Йорк, 1912, друкується повністю). Оповідання «Золоті маківки» взято із збірки статей «Революція» (Нью-Йорк, 1910).
Гриф знизав плечима й облишив переговори.
— Я дам вам ще чарку та й відішлю вас човном на берег, — сказав він.
Пенкберн остовпів. Не менш як п’ять хвилин він не знав, на що зважитись, потім облизнув губи й скорився.
— Якщо ви обіцяєте поїхати, я скажу вам зараз.
— Авжеж, я ладен їхати. Тому й питаю. Назвіть острів.
Пенкберн подивився на пляшку.
— Я зараз доп’ю те віскі, капітане.
— Ні, не доп’єте. Я б вам дав ту чарку, якби ви їхали на берег. Якщо ж хочете назвати мені острів, то повинні говорити по-тверезому.
— Ну, гаразд: це острів Френсіс. Бугенвіль[44] назвав його острів Барбур.
— Далекий, самотній острів у Малому Кораловому морі,— сказав Гриф. — Знаю його. Між Новою Ірландією та Новою Гвінеєю. Тепер це паскудний закутень, але на той час, як капітан «Джигунки» забивав бретналі, а китаєць, торгівець перлами, вимінював їх, з нього була непогана місцина. Два роки тому пароплав «Бобер» набирав там робітників на Упольські плантації, то його знищили разом з командою. Його капітан був мій добрий знайомий. Німці надіслали крейсер, обстріляли ліс, спалили з півдесятка селищ, убили кількох тубільців та чимало свиней — от і все. Тубільці там споконвіку були погані, а надто ж зробилися небезпечні сорок років тому, коли вирізали команду китобійного судна. Як воно пак звалося? Ану гляньмо!
Він підійшов до книжкової полички, витяг грубеньку «Лоцію Тихоокеанського півдня» і заходився гортати.
— Ага, ось де воно. «Френсіс, або Барбур», — швидко прочитав він. — «Тубільці войовничі та зрадливі… Меланезійці… людожери. Захопили й знищили китобійне судно «Західник»… Ось як воно звалося. Мілини… мис… якірні стоянки… ага, Червона Круча, бухта Овена, бухта Лікі-кілі… А це вже краще: «…глибоко врізується в берег, болота з мангровими заростями, на глибині дев’яти сажнів добре тримається якір у тому місці, від якого на вест-зюйд-вест стримить біла скеля». — Гриф підвів очі: — Можу заприсягтися, що це ваш берег, Пенкберне.
— То ви поїдете? — жваво спитав той.
Гриф кивнув.
— Мені ця історія починає здаватися правдивою. От якби йшлося про сто мільйонів або ще про якусь скажену суму, то я б анітрохи не зацікавився. Ми вирушимо завтра, тільки з одною умовою: ви повинні твердо коритися моїм наказам.
Грифів гість радісно й промовисто закивав головою.
— Але це означає — нічого не пити.
— Це надто жорстока вимога, — забідкався Пенкберн.
— Такі мої умови. Я трішки лікар і подбаю, щоб з вами нічого поганого не сталося. І ви маєте працювати… тяжко працювати, як звичайний матрос. Відбувати вахту й робити все, що належиться, хоч їстимете й спатимете з нами на кормі.
— Гаразд! — Пенкберн простяг руку, щоб закріпити угоду. — Якщо тільки це не вб’є мене, — додав він.
Девід Гриф щедро налив у чарку на три пальці віскі й подав її Пенкбернові.
— Це ваша остання чарка. Пийте.
Пенкберн простяг був руку. Та раптом стріпнувся, рішуче випростав плечі й відкинув голову.
— Мабуть, не питиму, — почав він, але потім, легкодухо піддавшись невситимому бажанню, похапливо взяв чарку, неначе боявся, що її віднімуть.
Від Папіїті на островах Товариства до Малого Коралового моря довга путь: від 150° західної довготи до 150° східної довготи. Якщо плисти навпростець, то це те саме, що перетяти Атлантичний океан. А «Морська чайка» пливла не навпростець. Через численні Грифові справи вона багато разів звертала з простого шляху. Девід Гриф спинявся на безлюдному острові Троянд, поглянув, чи не можна його заселити й понасаджувати там кокосових пальм. Потім заїхав до Східного Самоа, склав пошану королеві Туї-Мануа, що вже помирав, і заходився інтригувати, щоб добути собі пайку в торговельній монополії на трьох королевих островах. З Апії він одвіз на Гільбертові острови вантаж краму та кількох агентів на зміну. А ще завітав на Онтонг-Джаву, оглянув свої плантації на острові Ізабелі та кушів землю у ватажків приморських племен північно-західної Малейти. І протягом тієї кружної подорожі він силкувався зробити людину з Алоїзеса Пенкберна.
Той вічно спраглий неборака, хоч і жив на кормі, мусив виконувати звичайну матроську працю. Він не тільки відбував вахту біля стерна та порався коло вітрил і такелажу, але й робив найбруднішу та найважчу роботу. Його підіймали в «кріслі» високо вгору, і він вичищав та шмарував щогли. Коли він скромадив пісковиком палубу та мив її нелюсованим вапном, йому боліла спина, зате міцнішали мляві, марні м’язи. Як «Морська чайка» стояла на якорі і матроси-тубільці, пірнаючи під воду, чистили кокосовою шкаралупою оббитий мідяною бляхою спід корабля, Пенкберна теж посилали працювати нарівні з усіма.
44
Бугенвіль, Луї Антуан (1729–1811) — французький мореплавець і вчений, що відкрив низку островів у Тихому океані. Його ім’ям названо найбільший із Соломонових островів.