Повернення короля [с иллюстрациями]

Коли Ельронд дізнався про вибір своєї доньки, він промовчав, хоча серце його тужило і нелегко було йому прийняти судьбу, яка віддавна його лякала. Та коли Араґорн знову прийшов до Рівендолу, Ельронд покликав його до себе і сказав:

– Сину мій, надходять роки, коли надія змарніє, а що буде після них – я не можу побачити. Тепер між нами пролягла тінь. Можливо, так було призначено, щоби через мою втрату відновилося королювання людей. Тому, хоч я і люблю тебе, кажу тобі: Арвен Ундоміель не знехтує гідністю свого життя заради меншої цілі. Вона не стане нареченою жодного чоловіка, нижчого за становищем, аніж Король Ґондору й Арнору. Бо тоді мені навіть наша перемога принесе лише смуток і розлуку, а тобі – радість надії лиш на певний час. На жаль, сину мій! Боюся я, що Судьба Людей, урешті-решт, може здатись Арвен занадто важкою.

Опісля ця розмова ніби продовжувала розділяти Ельронда й Араґорна, хоча вони вже не говорили про майбуття; а згодом Араґорн знову повернувся до небезпек і трудів. А тим часом, поки світ темнів і страх спадав на Середзем’я, бо Саурон зростав на силі й Барад-дур дедалі вищав і міцнішав, Арвен залишалась у Рівендолі й, коли Араґорн блукав світами, стежила за ним подумки: плекаючи надію, вона виготовила для нього величний і гідний короля штандарт – такий, якого не побоїться розгорнути лише той, хто заявляє про своє право влади над нуменорцями та право на спадок Елендила.

Збігло кілька літ, Ґільрен попрощалася з Ельрондом, і повернулася до свого народу в Еріадорі, й жила там самотньо: нечасто випадало їй знову побачити сина, бо він багато років провів у далеких краях. Але одного разу, коли Араґорн повернувся на Північ, він прийшов до матері, й у час чергового розставання вона сказала йому:

– Це – останнє наше прощання, Естелю, сину мій. Турботи зістарили мене, як і будь-кого з нижчих людей: і тепер, коли темрява нашого часу, що збирається над Середзем’ям, підступає чимраз ближче, я не маю снаги зустрітися з нею. Невдовзі я звідси піду.