Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

На п’єдесталі Мок також занадто сильно ковтав язик. Так само і Обрубок МакМіллін. До того часу, поки церемонія закінчилась, усі вони стримували сльози, навіть Ел Убріксон — сам «суворий данець».

Тієї ночі хлопці вийшли в місто — усі, крім Джо. Вони примудрилися ускочити в якусь халепу, про яку Чак Дей побіжно згадує в щоденнику: «Відговорили себе самі від кількох місць... поліцейські і т. д.». О 4:30 того ранку вони, спотикаючись, бродили по центру Берліна і співали «Схиліться перед Вашингтоном», накинувши руки один одному на плечі. Було вже 10:30, коли вони, нарешті, повернулися в Кьопенік, страждаючи від масового похмілля.

У поліцейській академії вони з’ясували, що Джо лежав усю ніч без сну. Він провів більшу частину ночі, просто дивлячись на свою золоту медаль, уявляючи, як повісить її над узголів’ям свого ліжка. Попри те, наскільки він хотів її і наскільки розумів, що ця медаль означатиме для всіх удома і для решти світу, вночі він дійшов висновку, що вона була не найважливішою річчю, яку він привезе додому з Німеччини.

Відразу після перегонів, навіть коли він сидів і хапав ротом повітря в «Husky Clipper», що дрейфував по Лангер-Зее за фінішною лінією, всеосяжне почуття спокою огорнуло його. На останніх відчайдушних кількох сотнях метрів гонки, у цьому фінальному скаженому спринті, коли біль обпікав, а шум спантеличував, настав унікальний момент: Джо зрозумів із приголомшливою ясністю, що нічого більше не зможе зробити, щоб виграти змагання, поза тим, що він уже робить. За винятком однієї речі. Він міг, нарешті, відмовитися від усіх сумнівів, довіряти абсолютно і без застереження, що він і хлопець перед ним, і хлопці позаду нього — усі зроблять саме те, що їм належало зробити, саме в той момент, коли це належало зробити. Тієї миті він знав, що не може бути жодних сумнівів, ані найменшої нерішучості. Він не мав іншого вибору, окрім як кидатися вперед у кожному гребку, так ніби він кидався зі скелі в порожнечу із незаперечною вірою, що інші будуть поруч, щоб уберегти його від перейняття всієї ваги човна на свою лопать. І він зробив це. Знову і знову, 44 рази на хвилину, він кидався наосліп у своє майбутнє; він не лише вірив, а й знав, що інші хлопці підтримуватимуть його всі разом, мить за дорогоцінною миттю.