Ті, що співають у терні [The Thorn Birds - uk]

Останнім часом Меґі думала, що вона давно розучилася червоніти; вона незмигно дивилася на Людді, й жодного разу навіть не зашарілася.

— А ви не могли б дізнатися, в який саме тиждень Люк куховаритиме? Якщо ж ви не зможете, то як це зробити?

— Та все буде в ажурі! — бадьоро відповів Людді. — Я неодмінно дізнаюся. Бо повсюдно маю багато нашорошених вух та завидющих очей.

У суботу підвечір Меґі приїхала до Інгема і влаштувалася в готелі, який видався їй більш респектабельним. Усі міста півночі Квінсленду мають по готелю на кожному розі в кожному кварталі. Залишивши свою невеличку валізку в номері, вона пройшла до похмурого фойє, щоб знайти там телефон. У місто на тренувальний матч приїхала команда гравців у регбі, й вони групками вешталися коридорами — напівголі, напідпитку, а забачивши Меґі, вітали її появу гучними привітаннями, поплескуючи її по спині та сідниці. Поки Меґі добралася до телефону, вона тремтіла від страху — вся ця авантюра здавалася їй суцільним кошмаром. Але, долаючи гамір та відвертаючи погляд від п’яних пик футболістів, вона примудрилася таки додзвонитися на ферму Брауна, де Люк рубав цукрову тростину, і попросила передати, що до Інгема приїхала його дружина і хоче з ним побачитися. Переляк на її обличчі змусив господаря готелю провести її до номера і почекати, поки Меґі замкнеться на ключ.

Прихилившись до одвірка, Меґі полегшено зітхнула й обм’якла. До їдальні вона піти не наважилася, хоча це означало бути голодною аж до повернення. На щастя, господар поселив її поряд із дамським туалетом, щоб вона, за потреби, мала змогу більш-менш спокійно пробиратися туди. Відчувши, що ледь тримається на ногах, Меґі дошкутильгала до ліжка, сіла, схиливши голову, й уставилась поглядом на свої тремтячі руки.

Всю дорогу думала вона про те, як найкраще зреалізувати задумане, і все її єство криком кричало: «Швидше, якомога швидше!» До переїзду в Хіммельхох їй ніколи не доводилося читати опису зваблення до статевої близькості, й навіть тепер, маючи на озброєнні кілька вичитаних переказів, вона не була впевнена в тому, що зробить це на практиці. Але вона мусила зробити це, бо знала, що коли почне говорити з Люком, увесь її план піде коту під хвіст. Бо в неї аж язик свербів сказати йому все, що вона про нього думала. Але це бажання повністю поглинало прагнення повернутися на Дрогеду, де син Ральфа буде у повній безпеці.

Тремтячи від страху в липкому солодкавому повітрі, вона зняла з себе одяг, лягла на ліжко і, заплющивши очі, спробувала не думати ні про що інше, окрім необхідності убезпечити Ральфову дитинку.