Молоді літа короля Генріха IV

Так тлумачив Анрі стан речей сам для себе, а тим часом завзято збирав далі прибічників і лякав їхньою кількістю французький двір, поки звідти почали надходити пропозиції — і коли з кузеном, колишнім другом, домовитись не пощастило, то з фортецею Ла-Рошеллю він усе ж намагався порозумітись. Вони там мали дізнатися, хто він: їхній друг, як завжди, але водночас принц крові. Вони наполягали, щоб він ходив на проповіді,— а то йому нема чого розраховувати на прихильників істинної віри. Кузен Конде очорнив Анрі перед ними, як заблудлу вівцю. Якби його викинули з протестантської громади, він не становив би для Конде небезпеки; отже, кузен, доти лиш дурний, став ще й лихий.

І з другого боку справи стояли не краще: французький двір помирився з монсеньйором[107], просто обсипавши його провінціями, маєтками, рентами, пенсіями. А королю Наваррському не даровано нічого, його тільки поставлено від імені короля Франції губернатором Гієнні, тобто підтверджено його давній титул. Нехай буде радий і тому, бо що він мав доти? Ні партії, ні землі, а головне — ні лівра грошей. Таким чином він, правда, погодився на поділ королівства, але тільки тимчасово, як запевнив він себе. Та в цих запевненнях мало втіхи, коли ти мусиш від'їхати, як справжній Королик, на південь і не мати приступу до важливих державних справ. І то хтозна-доки. Тепер йому й на думку не спадало, що аж на десять років: адже в двадцять три роки здається, що це — ціла вічність.

«Ну що ж, наберімось терпіння — терпіти ми в Луврі навчилися. Відкладати, поступатися, про людське око зрікатися всього, а в душі живити вперту думку — крізь цю школу ми пройшли, в цьому нас ніхто не перевершить. Панове ларошельці, вашій партії доконче потрібен проводир і він повинен ходити на проповіді? Гаразд, ходитиму, вже йду! Хто згодився ділити королівство, той може так самісінько розділити й релігії — і те, й друге проти власної волі, тільки під тиском вашої затятості. Погляньте на моїх дворян-католиків: вони поміркованіші. Правда, їм уже не можна мене покинути, бо вони посварилися зі своїм двором. І я їх не відштовхну, хоча сам уже не ходжу на обідню. Але на проповіді ходитиму, щоб здобути й вас, — що вдієш, коли ви впертіші. Згодом воно вам віділлється, бо я твердолобих не люблю, хоча саме серед них трапляються найдоброчесніші, а кого ж мені любити щиріше? Та буває, що людина тільки вдає з себе доброчесну, а насправді вона тільки дурна й злостива — і саме через це ми з кузеном Конде зробилися запеклими ворогами. Нехай він розставляє свої фігури; я одним ходом дам йому мат — піду на проповідь!