Засліплення

— До побачення, друже мій, до зустрічі в кращому світі — на тому світі! І не бери близько до серця!

Потім Фішерле усе ж таки наддав ходи — цей тип іще, гляди, не зрозуміє жарту. У провулку він, не поспішаючи, вволю посміявся з того, що всі люди такі дурні. Потім завернув до якогось підворіття, підклав під горб руки й загойдався з боку в бік. З носа текло, нікельовані монети подзенькували, горб болів; він ще зроду стільки не сміявся, це тривало добрих чверть години. Перше ніж рушити далі, Фішерле висякався на стіну, стромив носа під одну й другу пахву й понюхав. Там був його капітал.

Уже через кілька вулиць на нього наринув смуток — адже він зазнав таких великих фінансових збитків. Прогоріти не прогорів, то було перебільшення, але дві тисячі шилінгів — це вже багатство, а саме стільки ще залишилось у фахівця з книжкової галузі. Поліція взагалі нікому не потрібна. Вона тільки створює перешкоди в діловому житті. Що тямить такий бідний служака з жалюгідною платнею, без капіталу, тільки й здатний наглядати, — що він тямить у справах, якими орудує велика фірма? Він, Фішерле, приміром, не посоромиться сам поповзати навкарачках і власноруч позбирати гроші, які йому заборгував і зі злости жбурнув на землю клієнт. Може, йому й дадуть копняка, але це не велика біда. Він уже якось відіпхне одну ногу, потім дві, чотири — порозпихає всі ноги; він, сам начальник; гроші брудні й пожмакані, з товкотнечі вони свіженькими не виходять, людина добропорядна посоромиться до них і доторкнутись, а він, Фішерле, їх усе ж таки візьме. Певна річ, він має службовців, аж цілих четверо, міг би взяти й восьмеро, а ось шістнадцятеро — ні; певна річ, він міг послати їх туди й наказати: «Позбирайте, люди добрі, ті брудні гроші!» Але на такий ризик він не піде. Люди тільки й думають про те, як би його щось украсти, на думці в них лише злодійство, і кожне має себе за великого мастака, бо йому, бач, прилипла до рук якась дещиця. А начальник через те й начальник, що покладається на самого себе. Це називають іще ризиком. Отож він підбирає з підлоги вісімнадцять сотеньок, бракує ще двох, вони вже майже в нього в кишені, він аж упрів, мучиться, каже собі: «Що я з цього маю?», — а цієї миті — і треба ж! — з’являється поліція. Його проймає смертельний страх, поліцію він не може терпіти, вона йому остогидла, суціль голота, він ховає гроші до кишені клієнтові, ті самі гроші, які цей клієнт заборгував йому, Фішерле, й дає чосу. Що робить поліція? Забирає гроші собі. Могла б залишити їх у клієнта, — а раптом знов настануть кращі часи, й Фішерле прийде по ті гроші, — але ж ні, поліція вважає, що той, котрий із книжкової галузі, — божевільний. На того чоловіка, в якого такі великі гроші й такий маленький розум, каже вона, ще нападуть і пограбують його; тоді клопоту не обберешся. Роботи, мовляв, нам і так не бракує, тож залишмо ці гроші краще в себе, і вони й справді залишають їх собі. Поліція краде, а ти, бач, намагайся бути порядним!