Відьмак. Останнє бажання
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #1
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-0499-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Останнє бажання». Краткое содержание книги:
— А я, — легенько скривилася Неннеке, — не вважаю, що такий транс хоч у чомусь тобі зашкодить.
— Мене не можна загіпнотизувати, я маю імунітет. Боюся за Іолу. Це може виявитися надзусиллям для медіума.
— Іола не медіум і не психічно хвора ворожбитка. Ця дитина наділена особливою ласкою богині… Не корчи дурнуватої міни, прошу. Я говорила, що твої погляди на релігію мені відомі, це мені ніколи занадто не перешкоджало й у майбутньому, напевне, також перешкоджати не буде. Я — не фанатичка. Ти маєш право вважати, що нами править Природа й прихована в ній Міць. Тобі можна думати, що боги — в тому числі й моя Мелітеле — це лише персоніфікації тієї сили, придумані для ужитку простачків, щоб ті легше її розуміли, щоб прийняли її існування. Для тебе сила ця — сила сліпа. А для мене, Ґеральте, віра дозволяє сподіватися від природи того, що уособлює моя богиня: ладу, закону, добра. І надії.
— Я знаю.
— Якщо знаєш, то звідки застереження щодо трансу? Чого ти боїшся? Що, я накажу тобі бити чолом об підлогу перед статуєю і співати псалми? Ґеральте, ми тільки посидимо хвильку разом, ти, я й Іола. І побачимо, чи здібності цієї дівчини дозволяють читати у сплетенні сил, яке тебе оточує. Може, ми довідаємося про щось, що нам треба знати. А може, не довідаємося нічого. Може, сили призначення, що тебе оточують, не захочуть нам відкритися, залишаться прихованими та незрозумілими. Ми того не знаємо. Але чому б нам не спробувати?
— Тому, що це не має сенсу. Не оточує мене жодне призначення. А якщо навіть і так, то якого дідька там гребтися?
— Ґеральте, ти хворий.
— Поранений, ти хотіла сказати.
— Я знаю, що хотіла сказати. Щось із тобою не так, я це відчуваю. А я ж знаю тебе з пуп’янка, коли я з тобою познайомилася, ти мені до паска спідниці сягав. А тепер відчуваю, що ти крутишся у якійсь клятій коловерті, заплутаний, потрапивши у петлю, а та поволі стискається. Я хочу знати, про що йдеться. Сама я не зумію, мушу довіритися здібностям Іоли.
— Ти не занадто глибоко бажаєш сягнути? Навіщо та метафізика? Якщо хочеш, я тобі сповідуюся. Наповню твої вечори оповідями про найцікавіші випадки кількох останніх років. Організуй барильце пива, аби в мене горло не пересохло, і можемо почати хоч і зараз. Утім, боюся, що я тобі набридну, бо жодних петель і сплетінь ти там не знайдеш. Так, звичайні відьмацькі історії.
— Я охоче їх послухаю. Але транс, повторюся, не зашкодив би.
— А ти не думаєш, — посміхнувся він, — що моя невіра у сенс такого трансу наперед перекреслює його доцільність?
— Ні, не думаю. А знаєш чому?
— Ні.
Неннеке нахилилася й зазирнула йому в очі із дивною усмішкою на блідих вустах.
— Бо це був би перший з відомих мені доказів того, що невіра має яку-небудь силу.
Дещиця істини
Увагу відьмака привернули рухливі чорні цяточки на ясному тлі неба, позначеного пасмами імли. Було їх чимало. Птахи кружляли, виписували повільні, спокійні кола, потім різко знижувалися й одразу злітали угору, махаючи крилами.
Відьмак деякий час спостерігав за птахами, оцінюючи відстань і можливий час, потрібний на її подолання, із поправкою на рельєф місцевості, гущину лісу, на глибину й напрям яру, про який він здогадувався. Нарешті він відкинув плаща й на дві дірки вкоротив паска, що навскіс перетинав груди. Над його правим плечем з’явилися голівка та руків’я меча, закинутого за спину.
— Зробимо гак, Пліточко, — сказав він. — Зійдемо з тракту. Птаство, як мені здається, кружляє там не без причини.
Кобилка, зрозуміло, не відповіла, але рушила з місця, послухавшись голосу, до якого звикла.
— Хтозна, може, воно лось здохлий, — говорив Ґеральт. — А може, й не лось. Хтозна?
Яр був саме там, де він і передбачав, — у якийсь момент відьмак згори глянув на крони дерев, що тісно заполонили розпадину. Утім, узбіччя байраку були похилі, а дно сухе, без тернів і без гнилих пеньків. Подолав він яр із легкістю. На тім боці був березовий гайок, а за ним — чимала галявина, поросла вересом, і вітролом, що стримів угору щупальцями сплутаних гілок та коренів.
Птахи, сколошкані появою вершника, здійнялися вище, закаркали дико, різко, хрипливо.
Ґеральт одразу побачив перший труп — білизна баранячого кожушка й матова блакить сукні чітко вирізнялися серед пожовклих куп осоки. Другий труп він не бачив, але знав, де той лежить, — розташування останків виказувала позиція трьох вовків, які спокійно роздивлялися вершника, присівши на хвости. Кобила відьмака пирхнула.