Непрохані

Чоловік сів навпроти. Оз відірвався од вікна.

— Містер Джонс?

Чоловік кивнув, оглядаючи Оза. Оз знав, що той бачить: людину, набагато старшу за свої роки; сіру щетину на сухих щоках, що були круглими, коли ця людина важила кілограмів на тридцять більше; грубе пальто, яке, вочевидь, також виконувало функцію собачої підстилки.

— Добре нарешті зустрітися віч-на-віч, — мовив чоловік. — Хоч я і не чекав.

— Двоє в барі,— відповів Оз, — тільки ті двоє мусять знати. Мейли. Хто завгодно може прочитати. Навіть коли ви двоє будете мертві.

Чоловік задумливо кивнув.

— Якщо тебе хочуть знайти, то знайдуть.

Оз це знав з власного досвіду — минулого року вони вже нападали на нього, хоч він і не знав докладно, що то були за вони. Він спромігся виправити завдану ними шкоду, нічого незворотного не сталося, проте йому довелося поїхати з міста. Відтоді він кочував, полишивши роботу в місцевій газетці й небагатьох своїх друзів. Нехай несе течія. Так краще.

Звісно, нічого з цього Джонс не знав. Він мав на увазі, що кожен відісланий електронний лист, кожний пост будь-де, кожнісінький завантажений файл лишається десь на якомусь сервері. Машини нічого не бачать і нічого не розуміють, та пам’ять їхня бездоганна. В інтернеті немає анонімності, й рано чи пізно чимало поважних громадян дізнаються, що їхні листи коханцям і коханкам не приватні, так само як і години, проведені начебто наодинці з образами оголених тіл. За тобою стежать, стежать повсякчасно. Інтернет — то не величезна пісочниця, а яма з сипучим піском, який тільки і чекає, щоб тебе заковтнути.

— Чому Генлі? — спитав він, озираючись. Пара за сусіднім столиком про щось пошепки лаялася, перекидаючись докорами, ніяк не схожими на діалог. — Я трохи знаю Вісконсин, але про це місце навіть не чув.

— Тому що зараз я тут, — пояснив Оз. — І все. Де ви взяли мою електронну адресу?

— Ми почули ваш подкаст і вирішили поговорити. Трохи покопали, майже навмання. Це було неважко.

Оз кивнув. Колись дуже давно він вів нічне радіошоу на рідному сході, але покинув і це, коли поїхав. Проте в останні кілька місяців він почав записувати коротенькі треки на ноутбук і викладати їх у мережу, поновивши розповсюдження правди. Він був такий не один, є й інші, що займаються цим.

— Мене непокоїть, що мою адресу так легко знайти, — мовив він.

— Варто було б непокоїтись, якби я того не зміг. Але ж я не якийсь дилетант, га?

— Що ви хотіли мені сказати?

— Спершу ви, — відповів Джонс. — У подкасті ви говорите натяками. Я підкинув кілька кісток у листі, щоб ви зрозуміли, що й ми дещо знаємо. Але я хочу спочатку трохи вашого знання.