Ідеальна незнайомка

– Лія? – здивовано промовила Еммі, озираючись навсібіч.

Я підійшла ближче, вона засміялася й обійняла мене руками за шию. Я обхопила подругу за спину, відчуваючи, як помітно вона змінилася за ці роки.

Еммі серед того натовпу притулилася до мого вуха і, сміючись, радісно промовила: «Боже, це ти!».

Коли ми відступили на крок після обіймів, вона знову з тривогою озирнулася через плече.

– Ти як? Усе гаразд? – запитала я.

Вона кивнула легким і знайомим жестом, мовляв, ясна річ, у мене завжди все гаразд, але, напружено всміхнувшись, сказала:

– Мені треба піти.

Я взяла торбинку й запитала:

– Куди?

– Куди завгодно, якнайдалі звідси, – відповіла вона, і здавалося цілком логічно, що я заберу її до себе – цього разу вже до квартири у престижнішому районі, з гарним видом, – ми вмостимося на підлозі, вип’ємо горілки.

– Коли ти повернулася? – поцікавилася я.

– Декілька років тому. Після першої місії записалася на ще одну. Потім якийсь час була у Вашингтоні і ось кілька місяців, як приїхала звідти. – Вона жадібно відкусила шматок від цілої хлібини просто з моєї торби, зауваживши, як я спостерігаю за нею. – Я постійно голодна. І ніби відчуваю на смак усе, до чого воно торкалося. Кожну тару, до якої клали хліб, кожну руку, яка його брала, кожен механізм і хімічний складник.

Насупивши брови, я спробувала уявити, як це – повернутися до міста після багатьох років життя просто неба, на широкому просторі.

– Хочеш знову їхати?

– Ні, не хочу. Я пропустила мамину смерть, і заради чого? Досі намагаюся зрозуміти.

Я вважала Еммі ідеалісткою. Ми обидві такі, тільки кожна по-своєму. Я шукала правди, наївно вірячи, що, знайшовши її та оприлюднивши, зможу щось реально змінити. Але її ідеалізм був глибший, ніж намір. І, мабуть, через це я поважала Еммі ще дужче. Коли ми всі влаштовувалися на стажування заради запису в резюме, Пейдж мандрувала з рюкзаком за кошт батьків, Арон улітку брав участь у програмі ООН-Габітат з будівництва житла для бідних, – Еммі цілком віддавалася справі, за яку бралася. І так в усьому.

– Щойно повідомила нареченому, що ми розходимося, – сказала Еммі. Я знову подивилася їй в очі, згадавши, як, озираючись навсібіч, вона пробиралася крізь натовп біля бару. Налила ще горілки. – Ми переїхали сюди кілька місяців тому. Декілька місяців на новому місці – і раптом ти розумієш, що нічого з цього не буде. – Вона ледь скривилася, так, що той, хто не знав її так добре, як я, і не зауважив би. – Два роки разом, і тільки тепер я побачила, що він за людина.

– Справді? То який він?

– Такий. Він думав, що з часом я врешті-решт стану більш схожою на нього. Такий, що засмутився, переконавшись, що я точнісінько така сама, якою була завжди.

– І що, дуже засмутився? – мій голос схвильовано забринів, але просто цієї миті горілка обпекла мені горло.

Еммі якусь хвилину мовчала.

– Достатньо, щоб я тепер чекала, коли він піде з дому, щоб забрати свої речі. Якщо він досі їх не повикидав.