Ніч перед кінцем світу

— То, може, в такому разі ви мали повестись як дисциплінований солдат, вам так не здається? Рішення приймає більшість.

— Але вони зайшли занадто далеко. Трошки музики і зв’язку — це ж чарівно, от вони і подумали, що багацько того і другого буде вдесятеро чарівніше. Це вийшло з-під контролю! Прийшов я додому і бачу — дружина в істериці. Що трапилося? У неї зовсім не було зі мною контакту, цілих півдня. Пам’ятаєте, я станцював на своєму наручнику? Отож, того вечора я вирішив убити свій будинок.

— Ви впевнені, що хочете, щоб я це записав саме так?

— Так буде вірно за змістом. Вбити. Це один із тих будинків, що розмовляють, співають, гудять, читають вірші, цитують класиків, брязкають, дзеленчать і співають вам колискові, коли ви лягаєте спати. Будинок, що оглушує вас оперними партіями в душі і вчить вас іспанської, коли ви спите. Один із тих гомінких барлогів, нашпигованих електронними оракулами, що ставляться до вас, як до нікчеми, де плити кажуть: «Я абрикосовий пиріг, я готовий», чи: «Я відмінний ростбіф, покваптеся!», чи ще щось белькочуть на зразок цього. Там ліжка, що заколисують вас увечері і розбуркують вранці. Будинок, який ледь-ледь терпить людей, кажу вам. Двері, що гавкають: «У вас брудні ноги, пане!» Пилосос, що йде за вами з кімнати в кімнату, як собака, принюхується і втягує найменший зрізаний нігтик чи порошинку, що впаде з вас. Боже, милостивий Боже!

— Заспокойтеся, будь ласка, — сказав психіатр.

— Пам’ятаєте пісню Гілберта і Салівана «Все запишу, нічого не забуду»?[32] Я всю ніч лічив завдані мені образи. Наступного дня я зранку купив пістолет і навмисно забруднив черевики. Підходжу до свого парадного входу, а той як заверещить: «Ноги в пилюці, ноги в багні! Витріть їх! Зробіть ласку мені!» Я вистрілив клятим дверям у замкову щілину. Я побіг на кухню, де плита якраз скиглила: «Переверніть мене!» Порішив її, не давши досмажити омлет. О, як вона шипіла і кричала: «Мене замкнуло!» Тоді, як розбещена дитина, заскиглив телефон. Я запхнув його у подрібнювач. Тут я мушу зауважити, що не маю абсолютно нічого проти подрібнювача; він був лише свідком. Зараз мені шкода, що я використовував його для цього. Він справді дуже корисна річ, ніколи слова не промовить. Більшість часу він тільки мурчав, як сонний лев, і переробляв недоїдки. Обов’язково його полагоджу. Тоді я пішов далі і пристрелив телевізор — цього підступного звіра, цю Медузу, що гіпнотизує[33] мільярди людей кожного вечора і обертає їх на камінь, цю сирену, що приваблює солодкоголосим співом,[34] обіцяє так багато, а дає, врешті, так мало. Я завжди до неї повертався, на щось сподіваючись, чогось чекаючи, аж поки — бабах! Як дурнувата індичка, з порогу зойкнула дружина. Приїхала поліція. І ось я тут!