День повернення додому
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-4451-6
- Переводчик: Марта Томахів
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «День повернення додому». Краткое содержание книги:
Вона підбігла ззаду і взялася бити його по голові і плечах, аж поки він не відпустив руку Сесі і не впав. Світ сповнився нестерпним подзвіном. В очах потемніло. Навпомацки він спробував схопити маму, покусуючи губи, задихаючись, заливаючись слізьми.
— Будь ласка, ну будь ласка, скажи їй, щоби повернулася додому, — благав він. — Простіть мені. Я не хочу більше нікому завдавати болю.
Крик матері пробився до нього крізь стугоніння дзвонів:
— Іди вниз і там почекай на неї!
— Я не чую тебе, — закричав він ще голосніше. — Моя голова… — Він затулив долонями вуха. — Так голосно… так голосно! Я не можу більше цього витерпіти. — Він захитався на п’ятках. — Якби я тільки знав, де вона…
Якось по-буденному він витягнув кишеньковий ніж і розклав його.
— Я так більше не можу… — промовив він.
І перш ніж мама встигла поворухнутися, дядько Джон уже впав на підлогу з ножем у серці. Кров текла з його рота, черевики безглуздо визирали один з-під одного, одне око заплющилося, інше було широко розкрите і біле.
Мама нахилилася над ним.
— Мертвий, — прошепотіла вона через якийсь час. — Що ж, — продовжила пошепки, не вірячи власним очам, відтак підвелася і відійшла подалі від калюжі крові. — Що ж, нарешті він помер.
Вона з острахом роззирнулася, а тоді закричала щосили:
— Сесі, Сесі, дівчинко моя, повертайся додому, ти мені потрібна!
Безгоміння. В кімнаті трохи посутеніло.
— Сесі, дитино, повертайся додому!
Губи мерця заворушилися. Високий чіткий голос вирвався із них:
— Я тут! Я тут уже кілька днів! Це я — той страх, що жив у ньому, а він і не здогадувався. Розкажи про це татові. Може, він тепер не вважатиме мене тягарем…
Губи мерця завмерли. Покійник замовк. Через мить тіло Сесі на ліжку напружилося, наче натягнута на ногу панчоха, і знову віднайшло пожильця.
— Вечеря, мамо! — сказала Сесі, підводячись із ліжка.
Була собі стала
— Ні, це марна суперечка. Я все вирішила. Забирай отой дурнуватий кошик і йди своєю дорогою. Господи, як тобі тільки таке на думку могло спасти? Давай чимчикуй звідси і дай мені спокій, на мене он ще жде і в’язання, і плетіння, а всілякі цибані у чорному з їхніми новомодними вигадками мене не цікавлять.
Високий молодик у чорному стояв спокійно і непорушно.
— Ти чув, що я сказала?! — провадила далі тітка Тілді. — Якщо вже надумав щось мені розказати, то кажи, а я тим часом, із твого дозволу, наллю собі кави. Ось так. Якби ти був трохи ввічливіший, я б і тобі запропонувала, але ж ти вдаєш із себе велике цабе — увірвався без стуку, так ніби до себе додому явився. — Тітка Тілді метушливо почала щось шукати на колінах у подолку. — А щоб тобі добре було, от халепа з тими петлями, через тебе збилася з ліку! Я в’яжу собі шалик. Тепер що не зима, то все зимніша і зимніша, тому не пасує леді, у котрої кістки тонші від рисового паперу, сидіти на протягах, що знай собі гуляють по цій старій халабуді, — леді пасує вдягатися тепліше.
Високий молодик у чорному присів.
— Це дуже давнє крісло, так що обережніше, — попередила тітка Тілді. — Ну давай уже кажи, що ти там хотів сказати, я уважно слухаю. Але не кричи на все горло і припини так глумливо витріщатися на мене. Господи, мені аж у животі забурчало!
Порцеляновий годинник кольору слонової кістки, весь розписаний квітами, що стояв на камінній полиці, вибив третю. У передпокої біля кошика непорушно завмерли четверо чоловіків.
— Тепер щодо кошика, — сказала тітка Тілді. — Завдовжки він десь із шість футів і аж ніяк не схожий на кошик для білизни. А ці чотири чоловіки, з котрими ти прийшов, нащо вони здалися? Та ж той кошик легший від пуху чортополоху, хіба ні?
Молодик у чорному, сидячи на прадавньому стільці, нахилився вперед. Щось на його обличчі підказувало Тілді, що через мить цей кошик вже не буде таким легким.
— Тьху на тебе, — кмітувала тітка Тілді. — Де я могла вже бачити подібного кошика? Начебто всього лише кілька літ тому. Зажди-но, зажди… о! Тепер пригадала. Це було тоді, коли упокоїлася сусідка, місіс Дваєр.
Нараз посуворішавши, тітка Тілді відставила горнятко із кавою.
— Так ось чому ви тут?! А я гадала, що ти мені хочеш всучити щось на продаж. Ну, зажди, коли по обіді не повернеться з коледжу моя мала Емілі, то вона завдасть тобі жару. Минулого тижня я їй послала вісточку. Звичайно, я не зізналася, що почуваюся трохи кепсько, але закинула про те, що хотілось би її побачити, а то вже кілька тижнів минуло. Вона зараз у Нью-Йорку замешкує. Вона мені як рідна, як моя Емілі. Ось тоді, юначе, буде тобі непереливки. Виметешся із цього передпокою, й оком не вспієш змигнути…