День повернення додому
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-4451-6
- Переводчик: Марта Томахів
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «День повернення додому». Краткое содержание книги:
— О, це ви, дядьку Джоне, — мовив він.
— Племіннику Баєн, — сказав Джон, ще досі мокрий через інцидент із струмком, — мені потрібна твоя допомога… Ти бачився із Сесі?
— Чи я бачився із нею? — Баєн нагнувся над мармуровим столом, на якому лежало тіло, яке він готував до погребу, і засміявся.
— Господи, ти щось про таке мене запитуєш! — Баєн аж приснув. — Ану, приглянься до мене уважно. Ти мене знаєш?
Джон увесь наїжився:
— Ти — Баєн Еліот, звісно. Брат Сесі.
— Неправильна відповідь. — Власник похоронного бюро заперечливо похитав головою. — Я — кузен Ральф, м’ясник. Так-так, м'ясник. — Він постукав по своїй голові. — Ось тут, так, я Ральф. Ще кілька хвилин тому я працював собі спокійно у своєму морозильнику, у м’ясній крамниці, коли нараз відчув у собі присутність Сесі. Вона позичила мій розум, немов якесь горнятко цукру. А тоді перенесла мене сюди і запхала у тіло Баєна. Бідний Баєн! Який жорстокий жарт!
— Ти… ти не Баєн?!
— Ні, ні, любий дядьку Джоне. Мабуть, Сесі перенесла Баєна у моє тіло. Ти таке бачив колись? М’ясник помінявся місцями із м’ясником. Обвалювальника туш замінили подібним майстром! — Він аж затрясся від сміху. — Ох ця Сесі, ну й бешкетниця! — Він витер з лиця щасливі сльози. — Ось уже хвилин із п’ять я стовбичу тут, мізкуючи, що слід робити. Ти в цьому щось тямиш? Готувати покійників до погребу — робота не з найважчих. Не важча, ніж приготування м’яса для печені у горщику. Ну й розсердиться Баєн! Його незаплямована честь професіонала… Гадаю, Сесі скоро знову поміняє нас місцями. Баєн ніколи не був з тих, хто дозволяв отак насміхатися з нього!
Джон був спантеличений:
— Навіть ти не можеш дати раду Сесі?
— Побійся Бога, звісно, що ні. Вона робить те, що їй заманеться. Ми тут безпорадні.
Джон поплентався до дверей.
— Мушу її якось знайти, — пробурмотів він. — Якщо вона таке виробляє з тобою, то, гадаю, вона могла би мені дуже допомогти, якби захотіла…
Дзвони забамкали ще гучніше. Краєм ока він упіймав якийсь рух. Різко повернувся — і заціпенів.
Із розпростертого на столі тіла стирчав кедровий кілок.
— Бувай! — сказав власник бюро вже зачиненим дверям. І почув тільки, як даленіє звук гарячкової біготні дядька Джона.
Чоловік, котрий приплентався у поліцейський відділок о п’ятій вечора, ледве тримався на ногах. Він щось белькотав пошепки, його нудило, наче він отруївся. Він більше не був схожий на дядька Джона. Дзвони бамкали безнастанно, безнастанно, а йому в потилицю дихала шерега людей із кілками у грудях, проте варт було озирнутися, як вони зникали.
Шериф звів на прибульця очі, полишив журнал, що саме читав, пригладив затиллям схожої на клішню руки каштанові вуса, прибрав ноги із розхитаного стола й уперся поглядом у дядька Джона.
— Я хочу заявити на одну тутешню сім’ю, — із напівзаплющеними очима прошепотів дядько Джон. — На паскудну Родину… вони лише прикидаються людьми.
Шериф прокашлявся.
— Яке прізвище цієї родини?
— Що? — Дядько Джон вмовк.
— Яке прізвище цієї родини? — повторив шериф.
— Ваш голос… — мовив дядько Джон.
— А що мій голос? — запитав шериф.
— Він видався мені знайомим, — відповів дядько. — Ваш голос подібний до…
— Чийого?
— До голосу мами Сесі! Ось до чийого!
— Та невже? — перепитав шериф.
— Так ось хто у вашому тілі! Сесі і вас підмінила, так само як підмінила Ральфа й Баєна! Тепер я не можу заявити вам на Родину! Це і так нічого не змінить!
— Гадаю, що не змінить, — безжально підтвердив шериф.
— Родина обвела мене довкола пальця! — безпомічно зазойкав дядько Джон.
— Щось схоже на те, — сказав шериф, обслинюючи олівець, щоби взятися до розгадування свіжого кросворда, — ну, бувай здоровий, Джоне Еліот.
— Що?
— Бувай здоровий, кажу.
— Еге ж, бувай здоровий, — Джон продовжував стояти біля стола, нашорошивши вуха. — Ви щось чуєте?
Шериф прислухався.
— Цвіркуни?
— Ні.
— Жаби?
— Ні, — сказав дядько Джон. — Дзвони. Просто дзвони. Святі церковні дзвони. Саме ці дзвони такому, як я, несила терпіти. Святі церковні дзвони.
Шериф ще раз вслухався.
— Ні. Не можу стверджувати, що я теж їх чую. І притримай двері, коли виходитимеш, щоби не гримали.
Двері у кімнату Сесі від удару відчинилися навстіж. Через мить дядько Джон був уже всередині, перетнув кімнату. Тіло Сесі німо і непорушно покоїлося на ліжку. З-за спини Джона, щойно він ухопив руку дівчинки, з’явилася її мама.