![Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/4/4/4/3/tiei-vognyanoi-nochi-chornobilska-spovid-calibre-4-14-0-download.jpg)
Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0]
- Автор: Вірина Лідія
- Год: 1988
- Язык: английский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь [calibre 4.14.0]». Краткое содержание книги:
відчув ніяковість. Примхлива, ніжна, мила. Чи існують такі
дівчатка?
Розгубився: що спало на думку? Дівчатка, як і хлопці,—
різні. Взагалі, яка різниця між хлопчиками і дівчатками? До
своєї «штабної команди», звичайно, вони дівчат не запрошували, то чисто чоловічі справи і таємниці. Зате «кіносеанси» чи
ляльковий театр удома у Віри Романівни, купання та риболовля,
«посідки» під тином чи на ньому не обходилися без дівчат. З
двоюрідними сестричками товаришував, всюди брав їх з з собою: по гриби, на човен. Коли б якась несподіванка в лісі, на
річці, від чого завгодно б їх захистив, ніде б не залишив.
Знає Володя: головне — не розгубитися, не дозволити, щоб
небезпека випередила тебе. Вже позмагався з лихом: Світлану
Федорець з паралельного класу витягав з води. Пірнала, раптом
пішла на дно. Пручалася, коли за кіски схопив, але ж витягнув
на берег.
Якби з Тонею трапилося щось подібне, Павка, мабуть, ще б
спритніше рятував. У нього миттєва реакція, неабияка сила.
Притискаючи томик Островського до грудей, біжить до Наталі
Іванівни: «Мамо, як гадаєш, Павка Корчагін завжди був правий?
Не помилявся ніколи?»
Терпляче чекав, дивлячись просто в материнське обличчя.
Хотіла мати пояснити синові, що в невигаданому житті ніхто не
буває скрізь правим. Та як сказати про це? Сказала: «Гадаю, в
тому правота, Володику, щоб бачити свої помилки, не обманювати
людей, та й себе...»
А тепер, уже після страшних чорнобильських подій, у їхній
хаті біля письмового столика, книжкової шафи сина, мати, поклавши книжку з червоним корінцем на коліна, обережно
розгортає її. Ось дев’яносто п’ята сторінка.
«Хотів бути сміливим, хотів бути незламним, як ті, про яких
читав у книжках...» — на полях проти цих слів тоненька
позначка, зроблена фіолетовим чорнилом.
Трохи далі олівцем відзначено: «Страшно вмирати в
шістнадцять років. Адже смерть — це назавжди не жити».
Мати завмерла над цими рядками.
Стебло лимона, на якому подекуди збереглося сухе листя.
Порожня кругла клітка, де інколи злегка погойдується жердинка.
У цій клітці були папужки. Папужки, казала Наталя Іванівна, були маленькі, білі. Павло Панасович випустив їх на волю, коли
залишав Чорнобиль. Розумів: не виживуть, але й не зміг кинути
в неволі...
Все навколо волає про життя, яке в цих стінах було, якого
більше нема. Хоч на стінах веселі новенькі шпалери: навесні
1986-го, до родинних свят, встигли поклеїти. Хоч рухаються
стрілки годинника, який Наталя Іванівна зняла із серванта і
завела, як тільки зайшла до хати.
На столі, де Володя, а згодом і Вітя готували уроки, де
дитячий гурт захоплено роздивлявся кожний новий номер журналу
«Вокруг света», лежить книжка, розгорнута на дев’яносто п’ятій
сторінці. Наталя Іванівна дивиться на неї, погляду не
відвертає.
Зайшов дозиметрист, літня вже людина. Зрозумів: відбувається
непересічне. Зупинився біля порога, не виказує своєї
присутності.
Мати знову торкається книжки, тихо-тихо перегортає сторінки, мов боїться сполохнути щось дуже цнотливе. Звучить схоже на
благання: «Подивіться...»
На сторінці 112 підкреслено:
«Як цікаво було читати про героя Гарібальді! Як він йому
заздрив, а проте життя Гарібальді було тяжке...»
Позначки на полях щодалі рясніші; буває їх декілька на тій
самій сторінці.
Чорнило, кулькова ручка, олівець...
На перший погляд вони відокремлюють в тексті таке різне...
«Черевний тиф, який знекровив загін, добрався й до Павла.
Проте дуле тіло його чинило опір...»
Чи ось:
«Вечорами допізна Корчагін засиджувався в публічній
бібліотеці. Він добре познайомився з усіма трьома
бібліотекарками і, застосовуючи всі засоби пропаганди, дістав
нарешті жадане право вільно переглядати книжки».
Або таке:
«....З дисципліною у нас негаразд. Якщо так усі комсомольці
почнуть свердла трощити, нам нічим буде працювати».
«— Слухай, Павле! Не завжди ж учитися... Знаєш що? Ходімо на
вечорницю... Ти ж бо в саму політику вдарився, невже тобі не
хочеться розважитись, погуляти? Ну, не почитаєш сьогодні, твоїй же голові легше,— наполегливо умовляла його Катря»,—
виділено синьою рискою на 253-й, а на 254-й, так само, синім, ще абзац:
«Кілька років тому Павло бачив такі вечорниці, і якщо й не
брав у них безпосередньої участі, то все ж вважав їх за
нормальне явище. Але зараз, коли він назавжди одірвався від
міщанського життя маленького міста, вечорниця ця здалася йому
чимось потворним і трохи дивним».