Легенди Львова

– Ти готовий? – спитав лицар.

– Так.

– Ну, то вклади ті підкови до мішків та вантаж на коня.

Процик аж тепер побачив, що вершник тримає за вуздечку ще одного жеребця.

Коваль хутко нав'ючив його мішками, а лицар сказав:

– Тепер бери своє спорядження і ходи зі мною.

Попереду їхав лицар, за ним ішов кінь з підковами, а позаду – коваль.

Йшли вони лісом, попри яруги, загрузаючи в глибокому снігу, аж врешті коваль впізнав гору Лева.

Лицар витяг меча і вдарив ним об брилу. І вмить утворилась широка щілина. Коваль побачив довгий коридор, освітлений смолоскипами. Коли вони увійшли до нього, щілина за спиною замкнулася.

Всередині було тепло, пахло живицею і димом соснових дров. Пройшовши коридором, опинилися у величезній залі з колонами. З правого боку стояли лицарські коні. А з лівого – за дубовими столами, сперши голови на лікті, спали лицарі в золотих обладунках. В глибині зали, на підвищенні, виблискував оздоблений дорогоцінним камінням трон. На троні спав чоловік з довгим сивим волоссям.

– Король Лев і його лицарі, – прошепотів схвильований коваль.

Чув не раз від старих людей, що король Лев зі своїми лицарями замкнулись в горі і тільки чекають на поклик до бою.

В глибокій тиші пролунав голос лицаря:

– Куй.

Процик розів'ючив коня, добув підкови і своє спорядження та взявся до роботи. Коні сумирно жували овес і не звертали на коваля жодної уваги. А він знімав стерті від постійного стояння підкови, приміряв нові і прибивав. Робота горіла йому в руках.

„Цікаво, чому в жолобі вівса не меншає. Звідки його досипають?” – дивувався коваль, але спитати не наважився.

Несподівано один з жеребців стрепенувся і голосно заіржав. Лицар, що сидів на розі столу, звів голову і спитав:

– Що, – вже час?

– Ні! – відказав лицар, який найняв коваля. – Ще не час. І той знову задрімав.

– А ти поквапся, щоб до світанку закінчити роботу. Інакше лишишся тут на цілий рік, – сказав лицар.

Коваль і так уже сьомим потом сходив, а ще половина коней зоставалась непідкованою.

За якийсь час ще один жеребець стрепенувся і заіржав. Знову той самий лицар прокинувся і спитав:

– Що, вже пора?

– Ні! Не пора, – заспокоїв його лицар, який найняв коваля. – А ти поквапся, ковалю. Світанок не за горами.

Аж ось нарешті останнього коня підковано і Процик полегшено розігнув спину.

– Кінець роботі, – сказав лицар. – Тепер позбирай всі зужиті підкови в один лантух. Це твоя винагорода.

Коваль слухняно позбирав старі підкови, серед яких були такі тонкі, як листя, а в душі чув жахливий розпач. Оце таку платню дістав за тяжку працю! Старі підкови! Знову родина буде голодна.

Поклав до лантуха своє ковальське знаряддя, закинув собі на спину й рушив коридором до виходу.

– Пам'ятай, що про свою пригоду заборонено тобі хоч би й словом обмовитися до самого дня смерти. Аж як будеш чути, що маєш покинути цей світ, тоді розкажеш, – сказав лицар на прощання і вдарив мечем у скелю. – Ну, з Богом!

Коваль вийшов на холод і почув, як зашурхотіло каміння. Гора знову замкнулася. Йшов, грузнучи в снігу, і всю дорогу журився, що так напрацювався, а в нагороду лантух заліза дістав. Така вже, видно, його доля бідацька. Те старе залізо можна буде перекувати. Але доки морози не спадуть, годі про заробіток мріяти.

З такими невеселими думками прийшов коваль до хати і з гуркотом скинув лантух на долівку. Сів тяжко на лаві, а діти обступили лантух і щебечуть:

– А що там, татку? Що ти таке приніс?

– Подивіться, як вам цікаво. Жінко, постели мені, нехай передрімаю, бо ноги вже не тримають.