Майже ніколи не навпаки
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-029-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Майже ніколи не навпаки». Краткое содержание книги:
Кейван довго мовчав. Ніби й не дивувався тому, що почув.
— Не про це тобі хочу казати… Можеш мене тут убити, але це я свідчив замість покійного Кирила. — Випалив так швидко, ніби боявся, що хтось може його зупинити.
— Де ви свідчили, Грицьку?!
Доця тримала сапу в руках, як тримають сокиру перед тим, як загнати її в поліно.
— Де ви свідчили?!
— У Вижниці. У жида-нотаря. Андрій мене намовив свідчити, коли пропав тато. Заставив мене Андрій.
Грицько помовчав, ніби що згадував чи добирав слова. А далі сказав таке:
— Оксентій дав Андрієві бика, тільну телицю і двоє чи троє овечих голів за те, щоби він договорився з кимсь, хто би потвердив у нотаря, що він — ваш тато. А чи давали що нотареві, не знаю…
А з ким було договорюватися Андрієві, як не зі мною?
Мені Оксентій заплатив яловою коровою й двома копами кукурудзиння. Ми звечора взяли коні. Вночі, щоб ніхто не видів, рушили до Вижниці. Оксентій з Андрієм переночували у Виженці в баби Химки, а я пішов на ніч до виженського коваля. Ми з ним разом воювали у войну.
А рано кожен окремо рушив собі до Вижниці. На вході в місто мене в Лазаревій корчмі перебрали в татовий кожух і шапку. Пам'ятаєш, покійний ваш тато носив білий кожушок із чорним коміром? І шапку із зайця. Перев'язали праву половину лиця. Нібито там чиряк провалився. Прийшли до нотаря. Я потвердив, що я — Кирило Чев'юк. Сказав, що передумав, і наново переписую дистемент {{ Дистемент (заст.) — заповіт. }} із Павла на Оксентія. А далі я зробив точно такий хрестик, як робив ваш тато. Закрутив донизу кожен хвостик. І крапочку на трьох закрутках поставив. Акурат, як Кирило. Я ще в цісарському війську навчився робити чужі підписи. Андрій наперед показав мені батьковий хрестик під своїм заповітом.
Грицько крутив у руках капелюх. Без капелюха його надміру видовжена голова в хустці з великими ружами посередині була схожа на гарбуз.
Але Доцька того не помітила. Вона, здавалося, закам'яніла з сапою в руках від непідробного жаху й болю одночасно.
— Я Андрієві не міг відказати, Доцько…
Я міг відказати Варварчукові, коли той сказав, що треба розправитися з Дмитриком за Петруню… Але я не зробив того. Бо я прийшов з войни. У мене тоді своя злість була. Зліва. Коло серця. А у Варварчука — своя.
Грицько, не перестаючи, крутив у руках капелюх. І Доцька в якусь мить подумала, що іншим разом вона б застерегла сусіда не робити того. Його й так мучить голова. А він крутить капелюх, щоб боліла дужче.
Але Доцька слухала себе недовго. Бо Грицько говорив, не відводячи від неї очей. А вона чула, як її тіло вкривають мурашки. Може, навіть оці, цвинтарні.
— …А по тому вже, коли не стало Дмитрика, коли осліпла моя мама й треба було годувати цілий кагал дітей, я відказати Андрієві вже не міг. Бо він міг продати, що то я з Іваном місив вашого Дмитрика… І так було зле, і так недобре.
Але най мені Бог заплатить за все моє зло на цьому світі. Бо люди вже не встигнуть заплатити…
— А нащо ви маму свою, сліпу Петрусячку, перед смертю у це втягнули? — запитала Доцька майже байдуже.
— То була не мама. Мама тоді вже була ближче до Бога, як до людей. То була моя жінка, перебрана в мою маму. Вона так само вміла чинитися сліпою… А я її примусив, бо мав за що. Най спочивають тут з Богом обидві…
Новела друга. Будьте здорові, тату
ЗИМА БУДЕ ТЕПЛА. Видиш, яка тонка селезінка в свині? — каже Михайло Стринада, трусячи перед очима господаря паруючими тельбухами. — Аби так здоров був, але скоро в світі щось має зробитися. Тепла зима ніколи не є на добре.
— Яку Бог дасть, така й буде, — байдуже відповів колієві Гаврило Дячук, підносячи дерев'яні корита-ночви для свіжини й розкладаючи їх по два боки від різника. — У це корито будеш класти м'яса, в це — солонину, а тут клади голову на холодці, ноги й шкіру.
Стринада на те лише мовчки всміхнувся в свої пишно закручені догори кошлаті вуса та й далі продовжував розробляти розпанахану надвоє тушу.
У Тисовій Рівні його прозивали «поташ». Кожному, леда хто в селі занедужає чи занепаде духом, Стринада, що був говірливий, як баба, давав незмінну пораду:
— Згасіть поташу, дайте випити — зразу попустить. Я так сам ся рятую від усякої боли й хвороби.
Отож господарі, що стояли в черзі за різником напередодні зимового Миколая, Різдва, Великодня чи великих набутків (як то — весіль чи хрестин), для Стринади припасали соду, яку в цих горах називали поташем. Інакше свіжина буде не така смачна, якщо не догодиш м'ясареві.
Майстер він направду знаменитий. І не лише в Тисовій Рівні.