Майже ніколи не навпаки
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-029-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Майже ніколи не навпаки». Краткое содержание книги:
Доцька була б насадила барвінку й без того. Бо не мав хлопець барвінкового вінка на своїй голові. То хоч хай на тому світі цвіте йому синя квітка. А канупер також не чекає сонця. Рветься собі на волю та пахощі на всі боки пускає, не встигнеш листя ледь-ледь сколихнути рукою. Хай пахне. Може, до Дмитрикової душі той запах якось донесеться й на той світ.
Солені сльози капають Доці з очей. А вона навіть їх не втирає. Хоч тут виплачеться вволю. Та наговориться мовчки. Найбільше — зі свекром і Дмитриком.
Свекор у неї хоч і був твердий дуже, але ніколи не давав зобидити невісток. Навіть найпустішу невістку…
Та що казати? Поки судять люди — правди немає. Бог розсудить усіх по совісті й правді.
І Єлену розсудить з її правдою і її розпутством.
І Оксентія з Андрієм.
Не розсудить лише Дмитрика. Та навіть, коли б розсудив, Дмитрикові легше від того не стане. Пішов у глину через молоду свою кров.
А Петруня що? Ґаздує старіючи. І старіє ґаздуючи.
А для кого?
Бог дітей не дав.
Добра, крім маєтку, також.
Іван б'є Петруню чи не щотижня — аж душі її слухає.
В село саму не пускає.
На набутку {{ Набуток (діал.) — веселощі, як-то весілля, храмове свято і т.і. }} від неї не відходить і до танцю з чужими чоловіками не дозволяє.
Усі вже знають. То й не припрошують Петруню до танцю навіть на весіллях. Аби не наразитися на Варварчуковий гнів.
То, може, стільки того добра й зазнала жінка, що з Дмитриком… прости, Боже, таку дурну Доцину грішну гадку. Та ще де? На цвинтарі…
Щось рясний, як ніколи, цього року канупер зійшов. Ще трошки спушить навколо нього землю та й піде. Бо серце тут може урватися з жалю. За місяць у селі гробки. Треба, щоб було, як у людей…
Ой, як у людей…
У Тисовій Рівні вже кажуть, «щоб лиш не так, як у Чев'юків».
А що казати…
Все минуло. Все.
Давно нема лихої на весь світ свекрухи.
Три рідні брати розсварилися так, що обходять здалеку один одного третьою дорогою й уже ондечки скільки не говорять одне з одним. Навіть коло церкви на Великдень. А стоять же на одному місці. Ще дід Ананій, Кириловий тато, там стояв. Плече в плече стоять. Кошик у кошик. З чужими п'ють — говорять. А між собою німують. Так і розходяться по хатах від церкви, не давши ні писанки, ні пасочки за татову та мамину душі.
І як тим душам з того світу на таке дивитися?! То ж удруге можна вмерти від цього!
Вже й священик брався братів мирити.
Та де там, воля твоя Господня?!
Андрій повдовів.
Павло підупав на здоров'ї.
Один Оксентій як огир. Не може своїй сраці сіна дати, як і його Єлена дотепер не може.
А їхнє з Павлом життя сунеться поволеньки без землі на Лугах. Складалися довго — та й склалися: купили в Кулєрки коло Млинів три фальчі доброго поля. На їх вік стане. Та й дітям їхнім стане. Аби войни не було. Або ще якого лиха…
— Бог у поміч, Одокійко! — знайомий чоловічий голос перелякав Доцю, видно, його господар довго стояв за її спиною.
Доця підвелася й витерла очі.
— То ви, Грицьку? Що ви тут робите? — запитала найближчого свого сусіда Кейвана.
Він восени падав із жидівського млина й тепер слабував на голову. Тому ходив, завитий жіночою вовняною хусткою, поверх якої носив капелюх із розігнутими крисами.
— Думаю.
Доця дивилася на сусіда й тиснула плечима.
— Вам тут нема ще що думати. Лишіть це думання на потому.
Кейван сів на лавочку коло кам'яного склепу рівнянських священиків Волянських, що сусідив із могилками Чев'юків, і дивними очима дивився на Доцю.
— Людині водно {{ Водно (діал.) — завжди. }} є що думати, Одокійко… Я, видиш, постарів, а гріхи мої не старіють зо мною. Спати мені не дають. І вмирати не дають… — дивно дивився й дивно говорив сусід.
Доця, не розгинаючись, подала йому глек із водою. Слабий чоловік. Може, смерть свою чує. Наговоритися хоче.
— А кому дають спати гріхи? — запитала й сама собі відповіла: — Нікому не дають.
— Чуєш, жінко, прийшов тобі щось сказати, — несподівано прудко підвівся Грицько з лавки й боляче стиснув їй лікоть. — Чую, що не вмру, поки тобі не скажу.
— Про то, що хочете казати мені, Грицьку, я давно знаю… — Доця рішуче звільнила лікоть.
— Про що ти знаєш?!
— …Про Дмитрика… — Доця перемовчала. — То диявол тоді вас попутав, що помогли спровадити людину на той світ. Але вас Бог уже покарав. На тому самому місці. Коло млина. Видите, слабуєте на голову. Так що не кажіть нічого. Я давно знаю. — Уже без краплі жалю добивала Грицька словами, а руками пестила глинку на Дмитриковій могилі.