Улюбленець слави

Але ж і я доти не бачила нічого схожого на той памфлет. Думки мої ішли приблизно так: «Все це брехня,— від першого слова до останнього. Треба ж вигадати — ніби муніципалітет лише й думає, як йому «тримати бідних у злиднях»!

Воно й справді, з погляду людини, непричетної до політики, все у тому памфлеті було брехнею, та ще й Честер люто нападав там на моїх друзів, наприклад, на майора Фрієра, що саме обіймав тоді у нас посаду мера.

Перелякана, я вже уявляла, яка буча здійметься в місті через той памфлет (мені було страшно, що цей скандал занапастить Честерову кар'єру на самому її початку), і задавала самій собі питання: як могло статися, що мої п'ять тисяч фунтів обернули цього доброго, лагідного, поштивого й вельми порядного клерка з контори Бінга на доволі агресивного заколотника.

Та не встигла я сказати про його писанину й кількох критичних слів, як він вихопив її у мене з рук, подер на шматки, почервонівши при цьому так, що мало не луснув.

— Даремно я це тобі показав,— мовив він нарешті лагідно (хоч я бачила, як тремтіли у нього руки); — але я вважав і вважаю, що ці бідняцькі квартали — наша національна ганьба!

Я почала була пояснювати, що моє обурення викликають лише деякі його тези: йдеться про свідому брехню, адже всі знають, що це не так,— про твердження, які легко заперечити і які лише скомпрометували б добре Честерове ім'я. Замість відповіді він перепросив, що звернувся до мене з такою справою, бо певен: мої «істинні симпатії були й будуть на протилежному боці».

Спершу я подумала, чи не удає він «невинно ображеного»,— поза, якої ми раз у раз прибираємо, та ще й хизуємося своєю ображеністю, коли хочемо показати, що нас зачепили за живе, але ми все одно не поступимося власною гідністю. Проте коли я обурено заявила, що ніхто не давав йому права говорити такі речі, Честер ізнову неабияк розхвилювався і сказав, що він мені не дорікає, але — «звичайно ж!» — я завжди була по той бік барикад,— моє життя і моє виховання були зовсім інакші. І, звісно, мені невтямки, що таке справжні злидні!

— Ти не знаєш, що таке класи! — кричав він (і я побачила— його аж трясе від збудження).— І не розумієш, які ми з тобою різні! Та що вдієш,— тобі рідніший перший-ліпший негр,— коли, звісно, він багатий, коли він негр-джентльмен,— аніж Білл Коуд (він мав на увазі садівника Білла, що приходив раз на тиждень доглядати наш сад). Для тебе я хам, ніщо (обличчя йому засіпалося так, ніби він збирався заплакати). Ні-ні, це несправедливо! Це неправда! (Він простяг руку й торкнув мене за груди, ніби кажучи: «Пробач...»). Але саме так ти усім своїм єством відчуваєш.

Я, звичайно, хотіла заперечити, сказати, що він верзе казна-що і що все це чистісіньке безглуздя. Найдужче мене зачепило те, що Честер зараховує мене до іншого «класу» (бо ж я чудово розуміла: він таки має слушність).

Та не давши мені мовити й слова, Честер прожогом вибіг з кімнати (зібгавши у жмені подертий на клапті памфлет, через який ми пересварилися), і я побачила, що він і справді ладен заплакати.