Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ»
- ISBN: 966-538-174-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти». Краткое содержание книги:
У первісному варіянті ці твори не перевидавалися. Книжка адресована всім шанувальникам українського красного письменства.
— Тепер він мене поцілує… — не стає віддиху Дарці. Але Данко торкається лише рукою дуже легенько, дуже обережно її підборіддя й ще раз питає:
— Прийдете завтра?..
— Я не можу туди ходити, — каже Дарка й ховає в тінь своє лице. Думає: „Якби це все була правда, що твої очі говорять, ти теж туди не ходив би…" Бунтівнича кров знову відзивається в Дарці, бо вона каже відважно:
— Я не буду туди ходити, де могла б із Костиком зустрітись…
Решту вже хай Данко догадується сам. І він догадується:
— Я мушу вже ходити на проби… бо раз узяв на себе, ви знаєте, що це значить…
Дарка знає, але не може перемогти себе, щоб у дусі, бодай у дусі, не просити його: „Лиши їх… лиши… ти наймолодший між ними… тому ти, певно, останній між ними… а в мене будеш перший над першими…"
Данко якби відчув, що Дарка про нього в цій хвилині думає. Він знову зупиняється без одного слова, а по добрій хвилині каже зовсім тихо:
— У вас гарні коси… У вас дуже гарні коси, — каже ще раз й кладе свою руку на Дарчині коси на плечі.
„Поцілуй… поцілуй тепер мене… — безсоромно просять Дарчині очі… — Ніхто не буде бачити, ніхто не буде знати…"
Данко нахиляється так близько до Дарчиного лиця, що в неї аж серце перестає битись, але не цілує. Коло брами держить Дарчину руку в своїх долонях так довго, що аж гаряче стає в руку. Наостанку каже:
— Я ще ні одну дівчину не цілував в руку… але вас, як хочете… то поцілую…
Дарка не відзивається. Тоді він цілує наперед одну, потім другу руку.
— Дарко… — вимовляє він перший раз голосно Дарчине ім'я і обводить теплою долонею по Дарчинім лиці.
Хтось замикає вікно в хаті. Дарка мусить замикати вже за собою фіртку.
Без вечері, без відповіді на таткове питання, де та приобіцяна пошта, без сили й волі положилася в ліжко. Навіть світла не хотіла світити.
Потім, сама не знає, скільки часу пройшло, як мама ввійшла до кімнати з лампою в руках.
— Дарчик, ти чого плачеш?..
Щойно тоді опам'яталася Дарка. Не було іншої ради, як третій раз того дня збрехати:
— Я заснула вже… і мені щось таке страшне приснилося…
— Погані сни, — погрожує мама і цілує Дарку в чоло.
„Прекрасні сни", — думає Дарка й заплющує очі.
IV
Кожний новий день приносив якусь новину в кошичку: забаву мама відложила на 20 липня. Чому? Тому, що прийшла листівка від далекого свояка, але близького приятеля, — „вуйка Мухи". „Вуйко" писав, що зараз, по п'ятнадцятім, впаде до них. І мама, не питаючи навіть Дарчиної думки, зразу рішила, що приємно буде, як „вуйко" приїде на саму забаву. Ця самоволя мами щипнула Дарку за серце.
„Подарували мені забаву на уродини, а тепер розпоряджаються нею, як своєю… Не хочуть бачити, що я росту"…
Одного пополудня (рівно три тижні пройшло, як була вона тут перший раз) прилетіла Ляля. Забагато часу прогуло, загрубою верствою накипіло біля серця, щоб радіти тими відвідинами.
Та влетіла в хату, як чміль, обгуділа по всіх кімнатах і закружляла біля Дарки.
„Вона ще вжалить мене", — чогось прийшло таке смішне на думку Дарці.
— Я за вами, Дарко… Скоро, скоро, вбиратись… ідемо на пробу… Ну… вже? Ви знаєте, ми ще ані разу не були в комплекті? Ну, не стійте… вже… бо там ждуть…
— Ждуть? — спитала протяжно Дарка й розсміялася сміхом, яким уміють сміятися тільки дорослі. — Ждуть? Чому саме сьогодні мене ждуть?..
Вона тепер уже сміялася з того, що їй вдалося так добре „штучно засміятись". Сміялася так довго, аж Ляля стягнула уста й брови. Тоді й Дарка вмовкла.
— Ви ображені? — спитала Ляля.
І Дарка в тій хвилині вибачила їй за сам тон питання. Так само запитала б, напевно, Ляля і панну Софійку, і Празького, навіть самого „чорта" — Костика.
— Я не ображена, — відповіла зовсім тихо, — але… на пробу не піду.
Ляля зробила здивовані, аж неприємно невинні очі.
— Це якесь непорозуміння… Мені казав Данко, що ви погодитесь… Ну, казав, щоб я тільки вернулась по вас, а ви, напевно, прийдете… Ви так казали йому?
„Як не згодишся піти туди, зрадиш його й себе", — остерегла думка.
Вони стояли тепер проти себе без помічних усмішок і фальшивої невинности. Перша пішла на перемир'я Ляля.
— Ходіть, Дарухо… — вона неждано обняла Дарку й міцно притулила її голову до своїх запашних грудей. Можна мати вразу до Лялі Данилюк, але ніколи до Данкової сестри. Таке вже химерне серце дав Бог першим людям, а вони передали його нам у спадщині.
— Ось вам Дарка, й зачинаймо пробу, — відчинила широкі двері Ляля і замкнула водночас усім уста. Тільки Улянич докинув: