Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми

супротивника. З-під ратиць у них летіли грудки землі, з ніздрів вихоплювалась пара, по грудях стікала піна.

Навколо майдану панувала тиша. Звірі й птахи, затамувавши подих, дивилися на герць, і в них народжувались нові почуття. Геть усі почувалися відважними й дужими, весна запалила в них вогонь боротьби, і вони готові були на бій. Ніхто з них не плекав ворожнечі, але де не глянь птахи настовбурчували пір’я, звірі точили кігті. Якби олені боролися ще й далі, то на пагорбах зчинилася б люта бійка, бо кожному хотілося показати, що він позбувся зимової млявості.

Та олені скінчили якраз вчасно. І тоді від пагорба до пагорба полинув шепіт: «Тепер виступлять журавлі! Тепер виступлять журавлі!»

І ось вийшли сірі, немов одягнені в присмерк птахи з довгими крильми й червоними чубчиками. Великі, довгоногі, з гнучкими шиями і гарними голівками, журавлі пливли, ніби таємниче марево. Розплатавши крила, вони кружляли з такою шаленою швидкістю, що здавалося, немов це сірі тіні граються в якусь невловиму для ока гру. Певно, журавлі навчилися її в туманів, що ширяють над пустельними болотами. Танок навівав якісь чари, і той, хто вперше був на горі Кула, тепер розумів, чому все свято зветься великим танком журавлів. У ньому була якась дика сваволя, що будила в глядачів невимовну тугу. Тепер уже ніхто не думав про боротьбу, всі, крилаті і безкрилі, відчували бажання піднятися в небо, вище хмар, і поглянути, що за ними діється. Хотіли залишити неповоротке тіло, що тягне їх до землі, і полинути в світи...

Оцю тугу за неосяжним, тугу за невимовною красою звірі й птахи відчували завжди, як дивились на танок журавлів...

РОЗДІЛ сьомии

ПЕРЕСЛІДУВАННЯ

1

Поки гуси жили на Вомбському озері, стояла добра година. Однак того дня, коли вони зібралися летіти далі на північ, почався дощ. Нільс сидів на спині в гусака мокрий до нитки і тремтів од холоду. ,

Вранці, як гуси вирушили в дорогу, було ще тепло й погідно. Гуси поспішали і не гаяли часу, щоб подражнити птахів, яких вони бачили на землі. Вони лише перегукувались:

— Де ти? Я тут! Де ти? Я тут!

Нільсові така подорож здавалась одноманітною, і, як почали збиратися хмари, він навіть зрадів. Бо ж летіти серед хмар — це не те, що бачити їх з землі.

Коли задріботіли перші краплі весняного дощу, маленькі пташки так раділи, що навколо все дзвеніло від їхнього співу.

— Пішов дощ! Він принесе весну! А весна — то квіти й зелене листя. Квіти й листя дадуть комах і личинок! Багато смачної їжі! — співали вони.

І дикі гуси зраділи дощеві, що будив рослини від сплячки, ламав кригу на озерах; Вони теж не втримались і весело загукали.

— Вставайте й засівайтесь! — кричали гуси полям. Годі спати, настала весна!

А коли бачили, як люди ховаються від дощу під хати, то здивовано питали:

— Чого ви так спішите сховатися? Хіба не бачите, що па-дають паляниці та вареники? Паляниці та вареники?

Так славили птахи перший весняний дощ, коли він тільки почався. Та ось усе небо затягнулося сірою запоною і сонце сховалось так, що годі було його шукати. Земля парувала, ліси та гори вкрилися туманом, дощ безперестанку лопотів гусям по крилах, промочив до живого тіла і їм. врешті. урвався

терпець. Веселі вигуки вщухли і летячи над лісом, гуси сердито закричали:

— Ти ще не напився, ненажеро? Ти ще не напився дощу?

Хлопчикові було холодно. Дикі гуси зупинились на ніч під

сосною посеред неозорого болота, і Нільс заліз гусакові під крило. Він не міг заснути, бо дуже змерз і зголоднів. Аж тепер він уперше збагнув, як добре бути з людьми, і палко захотів повернутися до них.

«А що коли піти до людей цієї ночі, — подумав Нільс. — Тільки посидіти в теплі й попоїсти. А до схід сонця я б повернувся назад на болото».

І хлопчик потихеньку виліз з-під крила. Ні Мортен, ні інші гуси не прокинулись, і він нишком подався через

болото.

Коли гуси сідали, Нільс помітив, що недалеко від болота є людська оселя. Тепер він попростував напряму поки не

вибрався на пряму, обсаджену деревами дорогу і за дея кий час прийшов до великого села,