Поезії в одному томі
- Автор: Маланюк Євген
- Год: 1954
- Язык: украинский
- Год: НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМ. ШЕВЧЕНКА В АМЕРИЦІ
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Поезії в одному томі». Краткое содержание книги:
Одне з найповніших (якщо не найповніше) видань поезій геніального українця.
Містить поезії з циклів та зіброк: Стилет і стилос, Гербарій, Земля й залізо, Земна Мадонна, Перстень Полікрата, Влада, Проща, Камінь, Лірична павза, Пам'ять.
Містить поезії з циклів та зіброк: Стилет і стилос, Гербарій, Земля й залізо, Земна Мадонна, Перстень Полікрата, Влада, Проща, Камінь, Лірична павза, Пам'ять.
Перейти на страницу:
І стомлена цим святом цьогобічним
Без слова, подивившись просто в очі
И не глянувши на торжество землі, —
Вона пройшла у сутінки кімнати.
Зіпершись на мою змертвілу руку,
Що раптом очутилася від іскри:
То впала яра матірня сльоза.
В кімнаті гостро пахло креозотом.
Задушну сутінь, що тісніш згущало
Олійне сяйво синьої лямпадки,
Що в пітьмі цій з'ясовувала все.
А межи шпар недомкнутих віконниць
Палахкотів побідно буйний липень.
Дзвенів нещадно-пожадливий день,
Цілуючи ненатлим сонцем землю.
Безсоромно-прекрасну, п'яну землю,
Що з пристрасти і любощів казилась,
Танцюючи розпусно-тучним тілом
Блюзнірський тан розкоші і гріха.
І, обгорнувши зяблі ноги мами,
Я вийшов з склепу чорної кімнати
В вируючий, шалений сонцем день.
Подавсь у сад, де умлівали липи,
Де яблука й морелі наливались,
Де, граючись з байдужно-синім небом
Теж байдуже пливла собі Синюха.
І там, сліпий від гніву, непритомний.
Кидав їм всім образи і прокляття.
Нагадував, що кожен клаптик, кожну
Рослину викохали її руки.
Що це ж вона важкі носила відра —
Синюшною водою поливати.
Що це ж її отут ступали ноги,
Ті ноги, що тепер отам — холонуть...
Сокирою б на цури порубать
Оці пругкі, сочисті дерева!
Сухотами Синюху покарати б,
Щоб висохла і задушила верби
Неплодністю гарячого піску!
Скарати б землетрусом тучну землю,
Щоб лява смертоносна пропалила
На попіл квіти, листя і плоди!
Засипать снігом степову розпусту
Оцього липня, знищити морозом
І вітром в дикий простір розметать!
. . . Не пам'ятаю, як упав безсило,
І сон зморив надірвану істоту...
Прокинувсь я від свіжости трави.
А коли ніч осліпленим Самсоном
Колони дня липневого зламала,
Світ проваливсь у зоряну безодню, —
Одкрили вікна .—
й вічність близька й рідна
Останній віддих мами прийняла.
Я бачив це, вдивлявсь — і не повірив,
Що віддих був останній, що — скінчилось.
Що несмертельна в мить оту померла,
І що все те, що бачу, — називають
Безсилим і порожнім словом: смерть.
Перейти на страницу: