Волонтер

Так, невеселе враження справляв хребет Чжангуанцай-лін. Але перевал, який чекав на нас, перевершив найбільш похмурі прогнози. Відразу, як тільки почали спускатися, ми опинилися в густому тумані, крізь який я ледве міг бачити силуети своїх супутників. Кожен звук стукоту копит, кожен падаючий камінь викликали справжній гуркіт, що раптово стихав, неначе поглинутий навколишнім туманом.

Надвечір туман розсіявся, ми спустилися в низину, і маленька гірська стежинка перетворилася на відносно широку кам’янисту дорогу. Їхали серед дерев. Утома і скорочення нашого щоденного раціону вже давалися взнаки. Ольга поступово відстала від топографів і тепер їхала біля нас. За час переходу ми не перекинулися з нею й парою слів. З усіх нас тільки Багуляк щось наспівував собі під ніс, глибоко насунувши на очі кашкет.

Він один почував себе досить природно в цих горах, що, напевно, нагадували йому рідні Карпати.

Ми проїхали низиною кілька кілометрів, коли дорога стала ширшати. Я зрозумів, що попереду має бути якесь поселення. Машинально витяг наган, перевірив, чи заряджений барабан, і поправив ремінь, на якому висіла шашка. Раух помітив мій рух і поклав долоню на дерев’яну кришку кобури свого маузера. Багуляк і Ван теж напружилися: Іван по-козачому начепив на підборіддя ремінець кашкета, а китаєць клацнув затвором карабіна. Ольга тривожно подивилася на нас.

Невдовзі ми виїхали на узлісся. Між дерев виднілися обриси присадкуватих дерев’яних будиночків — фанз, що звичайно будували в Маньчжурії китайські колоністи. Однак від китайського села не чулося жодного звуку.

Імамура зупинив свого коня, піднявся на стременах і здійняв руку. Солдати заклацали затворами карабінів.

Увесь загін перетворився на єдину стиснуту пружину. Я намагався не дихати, прагнучи уловити найменший шум з боку села. Однак, крім шелесту вітру в соснах, не було чути нічого. Лише зрідка хропіли коні, тривожно переступаючи копитами.

Солдат з кулеметом під’їхав до капітана й зупинився, направивши свою зброю в бік будиночків. Імамура кивнув йому головою, і солдат попрямував до села. Ми завмерли, тривожно очікуючи, що ось-ось пролунають постріли й почнеться бій. Минуло приблизно десять хвилин (мені здалося, що кілька годин). Кулеметник вийшов із-за сусідніх будинків, обличчя його було гіпсово-блідим. Він качався за сідлі, учепившись у свій кулемет. Під’їхавши до Імамури, знесилений, солдат щось зашептав на вухо своєму командирові.

Імамура поліз у кишеню френча і неспішно натягнув білі рукавички, потім провів рукою по перев’язі меча й повільно пустив свого коня вперед. Торкнувши поводи, ми пішли за ним. Я мимоволі простягнув руку і притримав коня Ольги, залишаючи її позаду.