Волонтер
- Автор: Белый Дмитрий
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: КД «Проспект-Прес»
- ISBN: 978-966-8899-10-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Волонтер». Краткое содержание книги:
Все це представлено у новій збірці творів відомого українського письменника Дмитра Білого. Роман «Чорне крило» переносить читача у таємничий вир східної містики, із якою герої зіткнулися, потрапивши у буревій громадянської війни, і яка зловісно відбилася на долях уже наших сучасників. Перша частина роману «Поцілунок відьми» розпочинає дивовижну історію кохання, сповнену пристрасті, таємниць і відкриття загадкового світу відьомських чар. Історико-містична повість «Вершниці Власти» відсилає читача у прадавні часи, коли в українських степах точилася боротьба останніх воїтельок — амазонок за збереження своїх таємничих містичних ритуалів. Повість «Волонтер» розповідає про долю юнака, який, потрапивши на Балканську війну в 90-х роках минулого сторіччя, опинився віч-на-віч із незбагненною і демонічною легендою, сповненою кохання і смертельної небезпеки.
Всі твори розраховані на широке коло читачів.
Промовивши цю дивну фразу, Ван продовжив розкладати кругом нашого місця розташування обруч з білих стебел. Вечоріло, і моя іронія якось поступово вивітрилася.
— І що тут водиться? — уже серйозніше запитав я. Можливо це було викликано моєю звичкою завжди уважно проводити розвідку місцевості.
Майже відразу пошкодував, що спитав про це. Але Ван почав докладно розповідати про те, що ми потрапили на територію, куди забиратися людям не варто. Про те, що ці гори мають досить погану славу, тому що кишать усякими небезпечними тваринами, такими, як одноногі кровожерливі куй, що вміють надзвичайно швидко пересуватися на своїх трьох кінцівках і заподіювати всіляку шкоду мирним мандрівникам, про гірських духів ван-лян, які вправно збивають подорожніх із правильного шляху, про людиноподібних, але таких, що більше нагадують мавп, демонів сяо і про хитрих людожерів фей-фей. Крім того, вище в горах жила сила-силенна привидів: мей, бродячих духів шень, тигрів-перевертнів чаньгуй та інших істот, протистояти яким набагато важче, ніж усій китайській червоній армії.
Закінчивши свою тираду, Ван рішуче попросив Рауха звільнити його від нічних чергувань, обґрунтувавши це тим, що місцеві демони в першу чергу будуть переслідувати саме його, Вана, хоча він і сяньцзинець, а вже потім нас, тому що всі білі теж належать до різновиду привидів, але набагато більш безпомічного, ніж справжні. Закінчивши цю тривалу тираду, Ван питально уп’явся в ротмістра. Багуляк уважно вислухав цей монолог і потайки кілька разів швидко перехрестився.
Я кілька хвилин роздумував, чи сміятися мені над цими байками, але нічна пітьма вже накрила верхівки дерев. Гори, здавалося, спохмурніли і зрушилися навколо нас, і вся місцевість невпізнанно змінилася. Будь-яке бажання глузувати із забобонів Вана у мене зникло, й отут почув голос Рауха:
— Добре, Ване, відсипайся, але на світанку — на пост.
Я розтягся на своєму ложі з соснових гілок. Думки про події минулої ночі не давали мені заснути. Та й розповіді ординарця не залишали мою уяву. Відчуття гострої небезпеки, приглушене коротким нічним боєм і нашою втечею, охопило мене. Раптом усвідомив, що мій страх викликаний насамперед думками про Ольгу. Відверто кажучи, я зрозумів, що вперше зустрів жінку, яка викликала в мені почуття замилування, але в той же час я боявся, що не зможу захистити її.
— Осавуле, ви не спите? — почув тихий голос Ольги, у якому читалося не питання, а швидше ствердження. Я піднявся на ліктях. Галявина була освітлена примарним місячним сяйвом, у небі густо мерехтіли зірки. Ольга сиділа, тулячись спиною до дерева, обхопивши коліна руками. У її голосі було щось заворожливе.
— Важко заснути після таких бурхливих пригод, — відповів я.
— Якби мені років вісім тому сказали, що коли-небудь я буду сидіти в Маньчжурії й міркувати про те, чи є в нас шанси дожити до світанку… — Ольга замовкла.
— Іноді думаю, що наші долі визначаються книгами, які ми читаємо.
— І яка ж книга визначила вашу долю? — запитала Ольга.
— Цю книгу я залишив минулої ночі, хоча не розлучався з нею вже років п’ять. Одну стару книгу, написану сліпим мандрівником, у якій були визначені долі всіх наступних книг і людей. На щастя, я закінчив реальне училище, і тому інтерес до неї мені на уроках грецької відбити не змогли.
— І це книга про одного воїна й мандрівника, що все намагається повернутися додому, — у голосі Ольги я почув розпач.
— Будь-яка подорож завершується. Питання тільки в тому, наскільки довго ця подорож триватиме.
— Але в кожного є своя Ітака.
— Чесно кажучи, Ольго, мене захопила ваша сміливість.
— А на що ви чекали, що буде нескінченна істерика салонної дамочки? — Ольга замовкла, потім сумно додала: — Просто я вже давно втомилася боятися.
Будь-яке випробування, пережите разом, надзвичайно швидко зближує людей. Мені здавалося, що знаю цю жінку цілу вічність. Від неї йшла якась спокійна й у той же час ніжна сила. Я мимоволі зітхнув і несподівано для себе сказав:
— А ми, чоловіки, так і не змогли вберегти вас від лих, хоча, мабуть, усі ці роки ми за вас і боролися.
Я більше відчув, ніж побачив, що Ольга посміхнулася:
— Лицарі будуть завжди, тільки лицарі завжди самотні.
Я промовчав. Подумав про ротмістра й запитав:
— Ольго, вибачите за безтактне питання, ви давно знаєте Рауха?
Запала тиша. Я вже пошкодував про своє питання, коли жінка заговорила, і її розповідь змусила мене зрозуміти, що таємниця, яку я відчував у Раухові, починає й мене втягувати у свою темну безодню…