Генерали імперії
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4496-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Генерали імперії». Краткое содержание книги:
Але Волконський, уважно і ввічливо слухаючи гетьмана, твердо стояв на своєму: ухвалу Москви щодо гетьмана треба негайно виконати!
— Це воля Кремля! — піднімав угору кривий вказівний палець і значуще дивився на гетьмана. — Гетьман мене, сподіваюсь, розуміє? Це воля самого КРЕМЛЯ! Дорошенко багато накоїв зла християнству своїми спілками з бусурманами, тож треба все зробити, щоб він потаємно, за спиною гетьмана і, безперечно, Москви, знову не злигався бува з османами і не запросив їх в Україну. А ще потрібний він у Москві й для того, аби дати там боярам пораду, як боронитися від турок, якщо вони раптом посунуть в Україну — хто-хто, а Дорошенко добре знає турок, як кажуть, з перших уст.
Але й це ніби не подіяло на Самойловича. Старий лис, він уважно й запобігливо слухав князя, кивав головою, а вислухавши, вперто гнув своє: нині ще не можна видати Дорошенка, бо це викличе незадоволення в українського населення, і невідомо, у що воно — незадоволення — виллється і якою бідою повернеться…
Тоді Волконський, ходячи біля гетьмана, як кіт біля гарячої каші, зайшов з іншого боку: Дорошенко давній і вірний неприятель гетьмана — це всім відомо. Він не раз завдавав гетьману добрячого клопоту і вчиняв йому згубу. Отже, треба бути обачним, аби він не повторив цього щодо Самойловича ще і ще. Тож залишати його в Україні небезпечно в першу чергу для самого гетьмана…
Проте боязливий і надто обережний Самойлович, який завжди охоче вірив усіляким чуткам та пліткам про замахи на нього, цього разу вперся на своєму: хоч Дорошенко йому і неприятель, але не хто інший, як він, Самойлович, особисто обіцяв йому недоторканність у Сосниці, гарантував, що бувшого гетьмана ніхто за минулі діла переслідувати не буде. До всього ж він — це коли стольник повторив свою вимогу, — має порадитись із старшиною. Зрештою, як вона ухвалить, так він і вчинить. Дуже-бо не хотілося гетьману, щоб його давній неприятель опинився в Москві та раптом не заприязнився з тамтешніми боярами чи дяками…
Він і справді порадився із старшиною і повідомив московського посланця, що думка у старшини і членів його уряду така: нині аж ніяк не можна віддати Дорошенка Москві. Пізніше — так, але тільки не зараз. Це небезпечно і для гетьманату, і для Москви… Хай трошки веремія навколо поверженого гетьмана вляжеться, люди призабудуть його, тоді…
Стольник відповів, що їхати без Дорошенка в Москву не може, а тому зостається тут, в Батурині. Доки з Москви не прийде відповідь, що йому далі робити. І послав депешу в Москву.
Москва ніби погодилась з думкою Самойловича, що нині не варто чіпати Дорошенка, і веліла стольнику Волконському повертатися додому.
Тим часом Різдво підоспіло, за святами ні Москві, ні Самойловичу було не до Дорошенка, а по весні вже наступного, 1677 року, з Москви приїхав новий царський посланець, теж стольник, але вже Семен Алмазов і заявив Самойловичу без вступу чи будь-яких пояснень: Дорошенко має бути негайно доставлений у Москву, що взагалі він, Алмазов, без Дорошенка в Москву не поїде, бо має такий наказ самого царя, тож особисто він докладе всіх зусиль — можливих і неможливих — щоб нарешті виконати наказ Кремля.
Самойлович, пригощаючи посланця добрим вином, міркував сам із собою, чухався, кректав, призапрошував дорогого гостя ще і ще пити, але, припертий гостем до стіни, зрештою мусив відповідати… Старанно підбираючи слова, раз по раз вставляючи «е-е», почав з того, що… е-е… таку справу треба обмізкувати і… е-е… порадитись для цього із старшиною, а вже потім він і відповість дорогому гостеві.