Генерали імперії
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4496-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Генерали імперії». Краткое содержание книги:
Через кілька днів у принишклий Чигирин — що буде, що буде? — вступили переможці зі своїми полками і поділили між собою місто: верхнє зайняли стрільці Ромодановського, і там була виставлена залога числом 1200 чоловік, нижнє — козаки Самойловича, де була виставлена залога числом 1000 чоловік.
Із замку було вилучено і передано московитам 16 гармат (6 з них важкі). Всього в Чигирині на той час було 57 гармат, але 18 із них надто були пошкоджені й негодящі для використання (щоправда, частину гармат Дорошенко, відчуваючи наближення кінця, встиг передати запорожцям). Розірвані гармати гетьман велів ще раніше переплавити на дзвони — десь вони й досі бемкають на Україні.
Самойлович і Ромодановський не затрималися в гетьманській столиці — місто і край були так спустошені, що нічим було прогодувати війська, тож командувач російськими полками вирушив на Лубни, а Самойлович до Києва. Дорошенко теж хотів було піти в Київ, але йому в цьому було відмовлено. «Але ж я не маю війська, щоб захопити Київ?» — подивувався Петро Дорофійович. «Розберемося», — буркнув Самойлович. На останній раді, перед тим як залишити Чигирин, було ухвалено поселити поверженого гетьмана у сотенному містечку Чернігівського полку Сосниця — на постійне проживання. Від імені уряду Самойловича Дорошенку були дані тверді обіцянки, що його ніхто не буде чіпати й переслідувати за минуле. Якщо він житиме тихо та мирно, як звичайний собі обиватель.
Повіривши тій обіцянці, Дорошенко 20 жовтня 1676 року виїхав з Чигирина до місця свого нового поселення. Виїхав, як покаже час, назавжди, і звідтоді його рідне місто і столиця його приходитиме до нього хіба що у сни.
Супроводжували Петра Дорофійовича 200 козаків Чернігівського полку. На гетьмана козаки уникали дивитися. Валка рухалась трьома «станціями»: попереду гнали табуни Дорошенкових коней і худобу, потім вели верхових коней, а вже за ними їхав сам гетьман з жоною, старшим братом та зі своїм майном.
Чигиринці проводжали його далеко за місто.
«Не поминайте лихом», — гетьман вклонився, скочив на коня і вже більше не обертався — ні до людей, які, вийшовши за міську браму, довго стояли, сумними очима проводжаючи гетьмана, котрого, попри все, любили і шанували, ні до рідного йому з діда-прадіда Чигирина. Не хотілося зайвий раз гнітити і без того згнічене серце, хоча в душі був вдячний чигиринцям, що вони вийшли його проводжати.
Дорогою Петро Дорофійович — так було заздалегідь обумовлено, — вже на Лівобережжі (через Дніпро переправився, обминувши Київ, куди переможці чомусь не веліли йому заїжджати) — повернув на Батурин. Самойлович застерігав: будеш їхати в Сосницю, заверни до мене в Батурин, гостем, мовляв, будеш… Ясно, недовірливий Іван Попович, як його всі прозивали поза очі, хотів сам пересвідчитись, що Дорошенко таки прямує до місця свого вигнання.
Дорошенко й заїхав, валка зупинилась на площі, а Петро Дорофійович, як був у дорожньому, так і попростував до палацу гетьмана Лівобережної України, чиєю резиденцією і був Батурин.
В гетьманських покоях всюди — не розминешся, — вештались козаки і якісь люди, певно, з поспільства, дяки в рясах, лунав галас, чулися застільні вигуки, пахтіло смажениною.
Самойлович вийшов розчервонілий, погладжуючи себе по відвислому животі, губи його були масні, аж лискучі, він на ходу щось дожовував.
— А-а, Петро? — чи справді щиро, чи вдавав, що привітно, вигукнув він, загледівши Дорошенка. — Заходь, гостем будеш.
— Менше всього мені хотілося б у тебе гостем бути.
— Ну, ну!.. — Самойлович був сама уважність і доброта. — Годі старе пам’ятати. Що було, те… загуло.
— Ти так думаєш?
— Упевнений. Цур йому пек. Домовилися ж старого не згадувати. Добре, що заїхав. Ми тут саме обідаємо. Власне, сніданок уже переріс в обід. Хоча, як точніше, — реготав, — то вчорашня вечеря переросла в сьогоднішній сніданок, а потім так же плавно перейшла в обід — дасть Бог, так і до вечері дотягнемо.
— Бенкет переможців?
— Ну, ну… Домовились же старого не згадувати. — Самойлович рукавом утер губи. — Чого там. Всяко трапляється. Не програє той, хто не воює. А ми з тобою, Петре, козаки — коли виграємо, а коли й програємо. Та, кажу, годі. Пішли, пообідаєш з нами. Та й поїдеш далі в свою Сосницю на нове життя.
Вже як Дорошенко залишав палац (шматок за столом у Самойловича в горло не поліз, пив лише вино), лівобережний гетьман, проводжаючи його до ґанку, вкотре, хоч Дорошенко і не просив його об тім, поклявся, що в Сосниці гетьмана Петра ніхто й пальцем не зачепить.