Оріноко
- Автор: Фидлер Аркадий
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Рекун
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Оріноко». Краткое содержание книги:
В ній розповідається про дальше життя Яна Бобера — незвичайної білої людини, яка стала вождем волелюбних індійських племен.
Дія відбувається в першій половині XVIII сторіччя. Втікаючи з іспанської неволі, група індійців та негрів залишає «острів Робінзона», вирушає до Південної Америки й оселяється на берегах величної річки Оріноко.
Та колонізатори приходять і сюди. Вогнем і мечем намагаються вони поневолити незалежні землі. Знову розпочинається боротьба індійських племен за свою свободу і незалежність, запекла боротьба простих, чесних людей проти озброєних до зубів підступних ворогів.
Схвильована розповідь про цю самовіддану боротьбу, про її героїв, яскраві картини життя індійського народу і складають основу твору.
Доскакавши до череди, вершники перетяли їй дорогу, завернули назад і почали гнати худобу в наш бік. Гнали швидко. Відстань між нами помітно зменшувалась. Минуло щонайбільше півгодини, як вони знову наздогнали нас і, залишивши череду за кілька гонів збоку, під'їхали до нашої групи.
Ми стояли, як і до того, на все готові, маючи напохваті заряджену зброю. Тюки поклали на землю, щоб не заважали нам.
— Buenas dias[3], — буркнув один з іспанців, високий на зріст, з чорною бородою, схожий на суворого конквістадора. За поясом у нього стирчав чудовий пістолет із срібною рукояткою, рясно втиканою дорогоцінними каміннями. Це був, напевно, їх старший.
— Buenas dias! — почулося кілька покірних відповідей з нашої групи.
Вершники стояли біля нас в одній шерензі, мало не торкаючись кінськими мордами наших голів. Вони пильно, з презирливою цікавістю приглядались до нас, як дивляться на неживу річ або на брудну тварину. В їх затяжному мовчанні і довгих пильних поглядах відчувалося глибоке презирство, викликане почуттям переваги панів над рабами. І що цікаво, серед них був індієць: він теж дивився на своїх побратимів гордовито, визивно, як і іспанці. Одягнений так само, як і інші, в шаровари та сорочку, він стискав у правій руці довгий батіг, очі у нього були обведені чорними колами, що надавало обличчю якогось диявольського виразу.
У всіх вершників були чорні бороди, виняток становили індієць і наймолодший підліток, що хоч і був іспанцем, але — як це не дивно! — дивився на нас інакше, доброзичливіше, без тієї огидної пихи.
Кожний з вершників тримав довгий спис, яким вони, мабуть, підганяли худобу. У чотирьох із них були рушниці, у трьох — шпаги біля боку, і у всіх — це я добре помітив — за поясами стирчали пістолети. Озброєні непогано, а це для нас було тим більше небезпечно, бо з чотирьох двоствольних пістолетів кожен з нас міг убити лише двох противників.
— Ти бачиш індійця? — прошепотів до мене Манаурі разом з Арнаком. — Він з племені Куманагото.
— З тих жорстоких індійців? Як ти впізнав?
— По чорних колах навколо очей. Це така прикмета племені Куманагото.
— Вони всі, мабуть, з ранчо Соледад?
— Мабуть…
Нарешті їх старший, володар срібного пістолета, перервав німе споглядання і грубо запитав:
— Куди йдете?
Питав він, звичайно, іспанською мовою, але я добре зрозумів зміст слів.
— Далеко, за Оріноко йдемо, — відповів Манаурі правдиво. — Йдемо до річки Померун. Там наші родичі.
— А що шукаєте тут, так далеко на півночі?
— Ми багато років мешкали під Горою Шулік, але тепер хочемо об'єднатися з нашим племенем.
Ця відповідь, така ж щира, як і попередня, справила добре враження і більш-менш заспокоїла цікавість бородача. Проте ні він, ні його товариші не рухалися з місця, весь час дивилися на нас так жадібно, як дивиться собака на кістку.
— А що у вас в тих мішках? — запитав зненацька іспанець.
— Їжа.
— А що ще?
— Різні дрібниці…
— Які дрібниці?
— Які дрібниці?.. — протяжко повторив вождь. — Такі собі… Що треба індійцеві на щодень для життя… гарбузи… мотузки…
— Говори точніше, що там у вас? — наполягав іспанець, не підвищуючи голосу, але дещо твердіше, ніж до цього. Відчувалося, що у нього з'явилась якась нетерплячка.
Раптом індієць куманагото замахнувся батогом, нахабно цвьохнувши над нашими головами. Він нікого не зачепив, але свист був такий пронизливий, що діти почали плакати.
— А це що? — запитав іспанець і вістрям списа доторкнувся до одного з тюків, що лежали на землі.
Звідти виглядав погано замаскований держак лопати.
— Це… — спокійно пояснив Манаурі, — це для копання землі.
— І лопата вам теж потрібна на щодень? Вам, індійцям, потрібен такий дорогий інструмент?
— Потрібен, пане! Ми ж араваки!
— Я не розумію, який тут зв'язок!
— Ми землероби! — пояснив вождь.
— А звідки у вас лопата? — На цей раз голос іспанця був гострий, як удар ножа. — Де ви її вкрали?
— Ми не вкрали її!
— А що, вона з неба до вас упала?
— Ні, не з неба, — спокійно відповів Манаурі, — а з моря.
Я дивувався стриманості вождя, але іспанців його самовладання роздратувало.
— З моря? — закричав бородач. — Так ти ще й насміхаєшся?
3
Buenas dias (ісп.) — добрий день, здрастуйте.