Пригоди двієчника
- Автор: Тухтабаев Худайберды Тухтабаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Переводчик: Григор Тютюнник
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Пригоди двієчника». Краткое содержание книги:
Ледар і двієчник Хашим, знайшовши чарівну шапочку, мріє про подорожі, героїчні подвиги, славу. Що вийшло з його мандрів, ви дізнаєтеся, коли прочитаєте цю веселу й повчальну книжку.
— Золоті слова, моя дорога!..
Я надів шапочку, зайшов у кафе, підсів до веселої балакучої компанії, що розважалася за столом, уставленим різними стравами, і взявся за діло.
Спершу я взнав адреси всіх поетів, яких бачив у Голодному степу. Потім побував у них дома, подивився, як вони працюють. Сайдулло-ака, виявляється, пише вірші ночами. А його сусіда, поет Еркін Хамід, у цей час третій сон бачить.
Та ішли Сайдулло-ака вдосвіта вкладається спати, Еркін Хамід схоплюється з ліжка і починає строчити довгі-предовгі вірші.
Я три ночі підряд стежив і за Джурою Джуманом, але й разу не застав його за роботою. Увечері сидить біля телевізора (від позивних до позивних, усі підряд передачі дивиться), вночі спить, а вранці йде на службу. Якщо він і пише, то, певно, в редакції, коли ніхто не заважає. А рим, як виявилося, навіть у Джури Джумана теж немає. Я довго їх шукав, але ні в шафі, пі в шухлядах стола не знайшов. І тоді я з горя з'їв усі шоколадні цукерки, які він купив, ідучи з роботи. А порожній кульок я вклав у руки дівчинці, що саме спала.
Джура Джуман увімкнув телевізор, налив піалу чаю і простягнув руку по цукерки.
— Куди цукерки поділися? — гукнув він, не знайшовши кулька.
— Не знаю, — відповіла з кухні дружина Джури Джумана. — Ти ж їх на стіл поклав. Може, Дільбар узяла?
Джура Джуман пішов до спальні і за мить повернувся зляканий, з порожнім кульком у руці. Показавши його дружині, він кинувся назад.
— Дільбар, вставай, донечко! Як ти здужала з'їсти кілограм цукерок? Тебе не нудить?
Дівчинка прокинулась і здивовано подивилася на батька.
— Що трапилося, таточку?
— Хіба ж можна з'їдати за раз стільки цукерок? Це ж дуже шкідливо. Жінко, неси швидше кислого молока.
Жінка прибігла з двома пляшками кефіру.
— Пий, скоріше! — наказав Джура Джуман.
— Не буду! Не хочу! — запхикала Дільбар.
— Будеш! Хочеш! — рішуче сказав Джура Джуман, але, почувши позивні телевізора, чимдуж вибіг зі спальні.
А мені цього тільки й треба було. Я взяв пляшки з рук дівчинки і випив увесь кефір, щоб не отруїтись.
— От і люба, донечко! — зраділа мама Дільбар, побачивши порожні пляшки. — А тепер спи… Вже пізно.
Я подивився на годинник: пів на десяту. Саме час іти до Сайдулло-аки. Зараз у нього робота в розпалі. Є на що подивитись.
Коли я ввійшов до кабінету, Сайдулло-ака бігав з кутка в куток і шепотів якісь шиплячі слова. Щоб не заважати йому, я ліг на дивані.
Сайдулло-ака зупинився біля столу, скривився, як від зубного болю, посварився пальцем на стос чистого паперу. Відчинивши вікно, він якийсь час дивився в темряву, потім схопив авторучку і… ну писати!
Рядки так і летіли один за одним, стос паперу танув на очах.
Та нараз ручка спіткнулась і зупинилася. Сайдулло-ака простогнав, зіжмакав списані аркуші паперу й викинув їх у вікно.
І тут мене осяяла думка: якщо Сайдулло-ака не сподобалися ці вірші, то, може, вони мені пригодяться? Перепишу й віднесу в редакцію. Навіщо ж добру пропадати?
Вранці я сидів перед Джурою Джуманом.
— Дай лапу, поете! Вітаю! — закричав він, подивившись мені прямо в очі. — Оце я розумію. Талановито! Сильно! Добряче, мабуть, попрацював, одразу видно…
— Так, Джуро Джуман-ака, нелегке це діло — писати вірші, — сказав я, розсівшись на дивані.
— Чудово, чудово! Правда, оця ось строфа дещо в'яла, але виправити її дуже просто. Викинемо одне дієслово, два займенники — і буде гаразд. Прозвучить як постріл!
— Значить, надрукуєте мої вірші?
— Постараємось.
— З фотокарткою?
— Власне, навіщо з фотокарткою?
— Я хотів… я думав, щоб директор… мама… — промимрив я, потім махнув рукою й усміхнувся — Зрештою, можна і без фотографії.
— Не ганяйся за славою, юначе. І тоді вона сама прийде до тебе, — печально сказав Джура Джуман. — Я здобув її саме таким чином. — Помовчавши, він додав — А вірші постараємося дати. В найближчому номері.
О, коли б ви знали, який я був щасливий! Іду по вулиці — танцюю, підстрибую, пісні виспівую!
— Ти що, хлопчику, звихнувся? — схопив мене за руку перехожий, на якого я ненароком налетів.
— Я поет, дядечку, поет! Днями надрукують мої вірші!
— То й що, як поет! А коли й поет, то йди як усі люди, а не штовхай зустрічних! От, як мені, пам'ятаю, було п'ятнадцять років…
Перехожий міцно вчепився в мою руку і розповів про своє дитинство, про те, як він пішов до першого класу, який він був розумний і здібний хлопчик, які в нього були гарні товариші і що всі вони стали великими людьми… Та навіть довга розповідь перехожого не змогла затьмарити сонця, яке сьогодні зійшло над моєю головою.