Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Тут усе до дрібниць було з любов’ю розставлене і розвішане Катиними руками. Але Катина душа вийшла з цієї кімнати, і все в ній стало диким і нежилим. Даша сіла на канапу. Потроху її погляд спинився на недавно купленій картині. І вперше вона побачила і зрозуміла, що там було зображено.
Намальована була гола жінка, гнійно-червоного кольору, наче із здертою шкірою. Рот — збоку, носа не було зовсім, замість нього — трикутна дірка, голова — квадратна, і до неї приліплена ганчірка — справжня матерія. Ноги, як колоди, — на шарнірах. В руці квітка. Решта подробиць жахлива. І найстрашнішим був куток, у якому вона сиділа розчепірившись, — глухий і коричневий. Картина називалась «Любов». Катя називала її сучасною Венерою.
«Так ось чому Катя так захоплювалась цією окаянною бабою. Вона сама тепер така — з квіткою, в кутку». Даша лягла лицем у подушку і, кусаючи її, щоб не кричати, заплакала. Через деякий час у вітальні з’явився Микола Іванович. Розставивши ноги, сердито зачиркав запальничкою, підійшов до рояля і почав тикати в клавіші. Несподівано вийшов — «чижик». Даша похолола. Микола Іванович грюкнув кришкою і сказав:
— Цього треба було сподіватись.
Даша кілька разів у думці повторила цю фразу, стараючись зрозуміти, що вона означає. Раптом у прихожій залунав різкий дзвінок. Микола Іванович взявся за бороду, але, вимовивши придушеним голосом: «О-о-о!» — нічого не зробив і швидко пішов у кабінет. По коридору прогупала, як копитами, Великий Могол. Даша зіскочила з канапи, — в очах було темно, так билося серце, — і вибігла в прихожу.
Там неслухняними від холоду пальцями Катерина Дмитрівна розв’язувала лілові стрічки хутряного капора і морщила носика. Сестрі вона підставила холодну рожеву щоку для поцілунку, але коли її ніхто не поцілував, труснула головою, скидаючи капор, і пильно сірими очима глянула на сестру.
— У вас що-небудь сталося? Ви посварилися? — спитала вона низьким, грудним, завжди таким чарівно-милим голосом.
Даша дивилась на шкіряні калоші Миколи Івановича, вони називались у домі «самоходами» і тепер стояли по-сирітському. У неї тремтіло підборіддя.
— Ні, нічого не сталося, просто я так.
Катерина Дмитрівна повільно розстебнула великі гудзики білячої шубки, рухом голих плечей скинула її і тепер була вся тепла, ніжна і стомлена. Розстібаючи гамаші, вона низько нахилилась, кажучи:
— Розумієш, поки знайшла автомобіль, промочила ноги.
Тоді Даша, все ще дивлячись на калоші Миколи Івановича, спитала суворо:
— Катю, де ти була?
— На літературній вечері, моя люба, на честь, їй-богу, навіть не знаю кого. Все одне й те саме. Стомилась страшенно і хочу спати.
І вона пішла в їдальню. Там, кинувши на скатерку шкіряну сумку і витираючи хустинкою носика, спитала:
— Хто це нащипав квітів? А де Микола Іванович, спить?
Даша була збита з пантелику: сестра аж ніяк не скидалася на окаянну бабу і була не тільки не чужа, а чимось особливо сьогодні близька, так би її всю і погладила.
Але все-таки з величезним самовладанням, дряпаючи нігтем скатерку в тому саме місці, де півгодини тому Микола Іванович їв яєчню, Даша сказала:
— Катю!
— Що, любенький?
— Я все знаю.
— Що ти знаєш? Що сталося, ради бога?
Катерина Дмитрівна сіла до стола, торкнувшись коліньми Дашиних ніг, і з цікавістю дивилась на неї знизу вгору.
Даша сказала:
— Микола Іванович мені все відкрив.
І не бачила, яке було обличчя у сестри, що з нею діялось.
Після мовчання, такого довгого, що можна було вмерти, Катерина Дмитрівна промовила злим голосом:
— Що ж таке страшне повідомив про мене Микола Іванович?
— Катю, ти знаєш.
— Ні, не знаю.
Вона сказала це «не знаю» так, наче вийшла крижана кулька.
Даша зараз же опустилась коло її ніг.
— То, може, це неправда? Катю, рідна, люба, гарна моя сестро, скажи, — адже це все неправда? — І Даша швидкими поцілунками торкалась Катиної ніжної руки з синюватими, як струмочки, жилками, що пахла духами.
— Ну, звичайно, неправда, — відповіла Катерина Дмитрівна, стомлено заплющуючи очі, — а ти зараз же плакати. Завтра очі будуть червоні, носик розпухне.
Вона підвела Дашу і надовго притулилась губами до її волосся.
— Слухай, я дурна! — прошепотіла Даша в її груди.
В цей час гучний і виразний голос Миколи Івановича промовив за дверима кабінету: