Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Так, я змінився, змінився так, що одного дня зі мною сталося щось чудне, — тепер, після сорока років, уже можна признатися, хоча навряд чи ти радітимеш, читаючи цього листа. Сталося це, коли ми їхали в долину Лілей. Ми вийшли з коляски. Шуміла вода, я розминав пучками окріп; по долах уже чорніла ніч, але на верхів'ях ще сяяли осади світла. Раптом мене огорнуло відчуття, ба навіть фізична певність, що існує інший світ, існує цілком реально, але ми сприймаємо лише його тінь…
Відчуття тривало одну мить, протягом мого невеселого життя воно повторювалося лише зрідка, через великі проміжки часу. Але саме незвичайність цього відчуття набувала в моїх очах великої цінності. Ось чому згодом, коли ми почали запекло сперечатися за віру, я гнав від себе геть такі спомини… Мені треба було в цьому тобі признатися. Але тепер вже не час говорити про такі речі.
Про наші заручини не варто згадувати. Якось увечері ми обмінялися обручками, і сталося це ніби не моєю волею. Ти, певне, зрозуміла слова, що вихопилися в мене, не так, як я хотів: і раптом нас уже зв'язано з тобою на все життя. З несподіванки я не міг опам'ятатися. На біса про це згадувати? Але тут вийшла одна прикрість, на якій я мушу зупинитися.
Ти одразу попередила мене, що ставиш деякі вимоги. «Задля миру й злагоди» ти не хочеш хазяйнувати разом із моєю матір'ю і навіть жити з нею під одним дахом. Не лише твої батьки, але й ти сама поклала собі нізащо в цьому не поступатися.
Скільки літ збігло, а я й досі пам'ятаю оту задушливу кімнату в готелі, те відчинене вікно, що виходило на алеї Етіньї. Золотіє пил, ляскає пуга, дзеленчать дзвоники, а крізь прочинені віконниці долинає знадвору тірольська пісенька. В матері боліла голова, вона лежала на канапі в спідниці й кофтині (старенька ніколи не знала, що таке хатня одежа — пеньюар, халат). Коли мати заговорила про те, що збирається віддати нам нижній поверх, а собі взяти одну кімнату на четвертому, я піймав її на слові:
— Слухай, мамо, Іза гадає, що було б краще…
Переказуючи твої слова, я крадькома позирав на старече обличчя матері й ніяково опускав очі. А вона бгала своїми скарлюченими пальцями шлярку на кофтині. Коли б вона почала сперечатися, мені було б за що вчепитися, але вона мовчала — ніякого тобі приводу спалахнути. Слухала, не показуючи пі образи, ні подиву. Нарешті вона озвалася, добираючи таких слів, щоб я повірив, ніби вона давно знала: ми житимем нарізно.
— Я майже весь рік житиму в Оріні,— мовила мати. — Там буде зручніше, ніж на інших фермах. Збудую в Оріні флігель: трьох кімнат мені досить. Недорого вийде. Та й нащо гроші витрачати — наступного року мене, може, й на світі не буде. А згодом флігель тобі стане в пригоді — от хоч би полювати на припутнів. Наїжджатимеш сюди в жовтні — саме впору. Сам ти, правда, полювання не любив, але ж там у тебе підуть діти, може, їм сподобається інколи голубів постріляти.
Хоч який я був невдячний, а матір любив безмежно. Зігнана з насидженого місця, вона ладна була тулитися де завгодно. Раділа, що я її принаймні не зовсім занедбав, і до всього призвичаїлася. Але того вечора ти спитала мене:
— Що з вашою матір'ю?
Наступного дня вона прийшла до тями й була така, як завжди.
З Бордо приїхав твій батько зі старшою дочкою та зятем. Довелося сказати їм про наші заручини. Яким поглядом вони мене зміряли. Мені здавалося, ніби я чую, як вони питають одне в одного: «Хіба можна з ним на людях з'являтися? Мати поза всякою критикою». Ніколи не забуду, як здивувала мене твоя сестра Марі-Луїза, яку ви називали Марінет: вона була на рік старша від тебе, а здавалася молодшою — така тендітна, довгошия, з пишним волоссям і дитячими очима. Дідуган, за якого її віддав твій батько, барон Філіпо, будив у мені жах. Та по його смерті мені не раз спадало на думку, що він був дуже нещасним. Яких мук завдавав собі цей бовдур, зі шкури пнучись, аби його молода дружина забула, що він старий! Він засупонювався в корсет, аж дух йому спирало. Широкий та високий накрохмалений комірець приховував обвислі щоки й воло. Нафабрені блискучі вуса й баки лише відтінювали сизе зморшкувате обличчя. Цей бідолаха все заглядав у дзеркало, стурбовано роздивляючись на своє відображення. Пригадуєш, як ми підсміювалися з цього?.. Вставна щелепа не дозволяла йому сміятися. Його непохитна воля запечатала йому вуста. А ще ми помітили, як він обачно надіває циліндр, щоб не зрушити чудернацької зачіски: пасмо волосся, що залишалося в нього на потилиці, він зачісував наперед, і воно розбігалося по голому черепу, як дельта мілкої річечки.