Списоносці

Када пригладив своє темне жорстке волосся, що спадало на чоло, і нервово підвівся з-за стола.

В камері арештований чекає допиту. Він теж нервово ходить туди й назад. Він теж роздумує. Незабаром вони зустрінуться віч-на-віч. Їх розділятиме тільки старенький світло-коричневий письмовий стіл, але відстань між ними буде безмежною. Када не може забути свого батька та й інших батьків, закатованих у тюрмах Хорті, як не може забути жертв контрреволюційного путчу п'ятдесят шостого року.

Скупа посмішка пробігла по губах старшого лейтенанта. Жилавою засмаглою рукою він поправив зачіску.

Постукали.

Увійшов низенький старшина.

— Товаришу старший лейтенант, дозвольте доповісти. Засудженого Шандора Капчоша доставлено.

Поріг кімнати переступив в'язень і, тримаючи в руках шапку, клацнув каблуками.

— Ви вільні, — кинув Када старшині.

Грюкнули двері, в невеликій кімнаті запанувала тиша.

— Ви — Шандор Капчош?

— До ваших послуг.

— Підійдіть ближче. Сідайте.

Навіть в арештантському вбранні в'язень справляв враження людини, яка дбає про свою зовнішність. Його біляве, м'яке, хвилясте волосся було старанно, причесане, щоки чисто поголені. Обличчя вродливе.

— За що ви засуджені?

— Та ви ж знаєте…

— Відповідайте на питання.

— За контрреволюційні вчинки.

— Що ви зробили?

— Був у провулку Корвін.

— Отже, ви були там, де вороги в Будапешті чинили найзапекліший опір народній власті! Тоді три роки тюрми для вас мало.

— У збройних сутичках я участі не брав.

— Що ж ви там робили?

— Я туди попав випадково, змішавшись з іншими. Але участі в боях я не міг брати, бо не вмію стріляти. Завсе своєжиття я не тримав у руках ніякої зброї.

— Тоді все-таки що ж ви робили в провулку Корвін? Галасували?

— Так, галасував. Але я щиро каюся. Ми були неправі.

— Ну… І коли ви це усвідомили?

— Як тільки почав відбувати покарання.

— Скільки вам ще лишилося?

— Ще рік, але я чекаю дострокового звільнення за амністією…

— Ви справді цього заслуговуєте.

В'язень здивовано вирячив очі на старшого лейтенанта.

— Так, так… Адже Шандор Капчош не зробив злочину.

Блакитні очі з мовчазною недовірливістю вп'ялися в обличчя старшого лейтенанта.

— Повторюю, Шандор Капчош Непричетний до злочину, за який ви відбуваєте покарання. Його арешт — помилка.

— Я теж так думаю, — у конвульсивній посмішці затіпалися посірілі губи ув'язненого. — Вирок суворий, але… я розумію… в ті часи… потрібно було навести порядок…

— Саме так і було, Капчош. Не вистачало часу для ретельнішого розслідування вашої справи. Вас покарали несправедливо.

— Я радий, що ви теж так думаєте.

— Шандор Капчош не заслужив тих трьох, років, та і взагалі незрозуміло, чому це ви сиділи за Капчоша.

— Ви жартуєте зі мною, пане старший лейтенант.

— Не жартую, не для жартів я наказав привести вас сюди. Мета нашої розмови — точне з'ясування вашої особи.

Када націлив свій погляд на супротивника. Ніяковість і лагідність неначе рукою зняло з обличчя в'язня. Замість них з'явилась настороженість, як у людини, що усвідомлює всю складність розпочатого бою. Очі в'язня запалали хижим похмурим блиском, губи міцно стиснулися.

— Не розумію, на що ви натякаєте, пане старший лейтенант.

— Я не збираюся натякати. Іменем закону я закликаю вас назвати своє справжнє прізвище, ім'я, рік і місце народження, прізвище матері…

— Пане старший лейтенант, якби я не знав, де перебуваю, то подумав би, що зі мною жартують. Два роки я під арештом, і тепер ви питаєте, як мене звати.

— Ви вважаєте це комічним?

— Звичайно.

— А ви певні, що вам пощастить зберегти свій хороший настрій і надалі?

— Якщо ви ставитимете такі питання, то певен…

— Ну, тоді…

Задзеленчав телефон.

— Слухаю. Так. Він тут і вважає своє становище дуже комічним. Так… Зараз? Зрозумів.

Када поклав трубку і підвівся з місця.

— Ну, громадянине, беріть свою шапку, я проведу вас до іншої кімнати.