Чорне озеро кохання
- Автор: Ильченко Олесь Григорьевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-113-1; 978-966-465-234-3
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорне озеро кохання». Краткое содержание книги:
Відповідь шукайте на сторінках «Дивного Детективу» від Олеся Ільченка — першої книги з цієї серії в новому, 2009 році.
Глава 5
Волинська область, 20 серпня 2006 року
Гожого дня Оксана і Андрій грали весілля. Вирішили робити його в селі, в якому вони й покохали одне одного… Батьки Андрія теж приїхали сюди з Києва. Все село співало, сміялося, вітало юне подружжя… Молоді й не дуже молоді танцювали під гучну музику, що виривалася з потужних колонок. «Карашо, всьо будет карашо!», — щосили запевняла всіх Вєрка Сердючка. Батьки Андрія — Георгій Іванович і Ніна Петрівна кривилися, слухаючи вигуки естрадної «звєзди»…
Відбувши належні ритуали, молодята відчули, що втомилися… Нарешті, пізно ввечері, всі розійшлися по домівках. Мати й тато Андрія ночували в нових родичів — батьків Оксани, але вже завтра повертатися додому, до Києва. А молоді лишилися самі в хаті, де мешкав учитель.
…Андрій поривався до Оксани, цілував її, а вона напівжартома уникала його, сміялася:
— Почекай трохи. Я хоч постіль поправлю…
— Таких дівчат, як ти, я ще не зустрічав.
— Кажи не по-книжному. Що ж там, у столиці, гірші?
— Просто не такі, — переконано мовив Андрій.
— Лягай, я за хвилинку… — мовила Оксана і вийшла з кімнати.
Андрій роздягнувся й пірнув під ковдру. Він усміхнувся, заплющив очі й почав чекати. А Оксана в передпокої дістала з великої сумки кілька пучків якогось зілля, уважно оглянула їх, вибрала три, кинула до пластикового пакета, плюнула у згорток. Потім, щоб не було видно зілля в напівпрозорому пакеті, загорнула його ще й у білу ганчірочку.
Повернулася до кімнати. Андрій закохано дивився на неї. А Оксана, усміхаючись чоловікові, прилягла на ліжко й непомітно заховала згорток під його подушку…
Юнак палко обіймав її… Але несподівано, після довгого цілунку, відкинувся на подушку і міцно заснув.
Оксана дивилася на Андрія своїми глибокими чорними очима і несамовито реготала. Потім схилилася йому до грудей, прокусила шкіру і почала смоктати кров. Андрій стогнав уві сні, проте не прокидався. Напившись, Оксана витерла рота і подалася на вулицю.
Вона йшла, поглядаючи на тоненький серпик молодого місяця… Обличчя її часом корчилося в потворних гримасах.
Дівчина прямувала до Палажчиної хатини. Дорогою вона підібрала обгорілу хворостину, відламала з одного кінця кілька обвуглених шматочків, швидко обернулася довкола себе і намалювала вуглинкою на лівій долоні якийсь знак. Після цього вже поспіхом пішла вулицею, кидаючи крихке вугілля до кожного двору, що траплявся їй дорогою.
…Оксана прокралася в передостанню садибу перед хатою відьми. Підійшла тихенько до хліву, зайшла всередину і поклала ліву руку корові між роги. Та опустила голову і пішла геть, у відчинену Оксаною хвіртку. Побігла по вулиці — все швидше, швидше, аж поки не впала і, жалібно мукаючи, сконала.
Тим часом Оксана була вже біля нечистої хати. Вона відімкнула двері, увійшла всередину. Там запалила дві свічки і заходилася щось шукати.
А в цей час хтось схлипував, шурхотів і ховався по темних кутках… На горищі гупало й хихотіло…
Оксана відкинула ковдру на бабиному ліжку. Під нею мляво ворушився клубок чорних змій.
Дівчина прикрила гаддя ковдрою і продовжувала шукати. Нарешті знайшла великий уламок дзеркала. Узяла його, дістала і якийсь із бабиних слоїків, що тьмяно виблискував поміж інших на столі. Спритно вихлюпнула рідину з банки на поверхню старого дзеркала в темній рамі, яке стояло тут же, на столі. Поверхня великого люстра почала дивно мінитися. Оксана поставила перед настільним дзеркалом дві свічки, сіла за стіл і спрямувала знайдений уламок люстра так, щоб той відбивався разом зі свічками у великому дзеркалі. В тому утворився нескінченний коридор, вглиб якого й вдивлялася Оксана.
Аж ось із глибин старого дзеркала з’явилося мерехтливе видиво: образ померлої старої відьми. Вона показувала Оксані якусь велику фотографію, судомно тримаючи зображення в руці.
Дівчина озирнулася. Точнісінько така ж фотографія висіла на стіні позад неї. Оксана поклала уламок люстра на стіл і зняла фото зі стіни. На ньому великий гурт односельців Оксани старанно позував під транспарантом з написом: «Хай живе 70-та річниця Великого Жовтня!» Очі багатьох увічнених людей було кимось вирізано з фотографії. Оксана усміхнулася, взяла голку і почала проколювати очі зображеним людям — тим, хто ще мав їх на фото…
— А тобі, Миколо Петровичу, — отак! — вигукнула вона і встромила голку в горло серйозному дядькові в краватці.