Щоденник Мавки

– Може, не треба згадувати, якщо воно болить? Може, колись потім, га? – несміливо запропонувала Магда.

– Треба, мала, треба. Дуже треба. І, мені здається, що зараз більше тобі, аніж мені. Щоб почути правду про себе. Знаєш, а я ж за професією психолог. Професіонал, блін. Тож мовчи і слухай. Слухай і мовчи.

Сигарета в руці тремтіла, попіл падав на стіл, наче жухлі сльози з чиїхось невидимих очей.

– Перед тобою зараз сидить бомжиха Машка. У минулому красива успішна жінка – Марія Федорівна Пристай. Психолог у приватній клініці, якою керував її чоловік. Вона ж свого часу і запропонувала йому цю клініку створити. Певна річ, потрібні були гроші, щоб почати. Вона знайшла. Гарні зв’язки, друзі, які не беруть відсотків, банкіри, які пропонують хороші умови, бо ти вмієш і знаєш, як розмовляти з грошовитими чоловіками. Фах і твоя врода дозволяють це робити. Усе в тебе є – квіти на свята, дорогі подарунки. Взимку відпочинок у Єгипті, влітку – Туреччина. Хочеш побачити Париж – будь ласка. Для коханої будь-які двері світу відкриті… Усе є, та… Бог не дає дітей, бо відразу всього мати не можна… чи можна? Певно, як кому. І ти п’ятнадцять років безупинно мариш дітьми, лікуєшся, пробуєш. Врешті настає момент, коли розумієш – це безуспішно, та за інерцією продовжуєш пробувати. Так, твої намагання вже як спорт… А тим часом чоловік починає від тебе віддалятися, вислизати, мов золота рибка з рук мрійника. Вислизає, вислизає, і врешті одного дня ти прокидаєшся вранці в холодному ліжку одна з розумінням великої втрати. Втрати себе. Коли ти себе загубила? Певно, тоді, коли дозволила недозволену розкіш кохати когось більше від себе. Світ валиться, хоч наче зовнішніх проявів і немає – чоловік і досі вдає, що у вас повноцінна родина. Він тебе любить, поважає і теде. Та його відрядження чомусь стають дедалі довшими, аромат чужих жіночих парфумів, що в’ївся у його сорочки та піджаки, – дедалі гострішим, повернення з роботи аж за північ… І ти втрачаєш інтерес до життя. Хамиш пацієнтам, зриваєшся на підлеглих, і врешті він тебе переконує взяти тривалу відпустку. Поїхати до моря чи в гори. Він хотів би з тобою, та не може. Роботи багато, відповідальність перед собою, пацієнтами і теде. Та що я тобі розповідаю, мала? У тебе зараз в очах такий самий біль, який був у мене, коли після повернення з відпочинку мій любий сповістив: він кохає іншу і вони чекають дитину. Чекають на первістка. Вона вже на восьмому місяці, і в них буде син. Вона молодша майже вдвічі, вона нахабніша вдвічі. Вона – піранья. І ти, золота рибко, абсолютно вільна. Звісно ж, тобі дуже вдячні за все і ти можеш далі працювати в клініці на своїй посаді. І квартирку тобі твій коханий уже придбав – двокімнатну, правда, але нову, з євроремонтом та сучасним наповненням – меблі, оргтехніка, усе включено. Ага, навіть машину мені дарує свою, хоч я досі їздити не навчилася. Та це нічого, каже він, от і нагода з’явилася навчитися, почавши нове життя. «Ти ж розумна жінка, Марічко! У нас уже давно нічого немає. Живемо за інерцією. А це – шанс для обох. Почати життя спочатку. Справжнє життя». І так далі і тому подібне. Мене заціпило. Я не могла тоді ані плакати, ані заперечувати, просто тупо стояла і мовчала. Я переїхала в ту нову квартиру, куплену ним. Замкнулася в ній і виходила тільки в магазин. Купити їдла будь-якого і… горілки. Коли випивала, мені, здавалося, легшало. Втягнулася. Йшов час. А через рік золота картка, яку видав мій коханий, мені бібікнула, що грошей на рахунку немає… Це мене наче трохи повернуло до тями. О! За рік може багато що статися! Панас – то ім’я мого колишнього – подав на розлучення, оскільки я на суди не з’являлася, нас розлучили заочно. На спільне майно я не висувала жодних претензій, тож мені зі «спільно» нажитого нічого і не перепало. Тим паче, поки я була в прострації і ще вважалася де-юре його дружиною, коханий і клініку, і машину, і квартиру, і дачу в Карпатах переписав на родичів майбутньої дружини. Якісь там терміни, коли я могла оскаржувати, минули – і маєш: я перетворилася на нікому не потрібну, покинуту колишню.