Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
На кілька днів я втратила душевний спокій. Наче надмір її краси, бездоганність стилю послугували нагадуванням, як мені цього бракує в собі самій.
Між тим, чоловік-ведмідь навідувався ще тричі. Щоразу купував шарф і щоразу дбав про те, щоб його обслуговувала саме я.
— У тебе з’явився залицяльник, — зауважила Полетт із парфумерного відділу.
— Месьє Лефевр? Будь обережна, — хмикнула Лулу з відділу сумочок і гаманців. — Марсель із відділу кореспонденції бачив його в кварталі Піґаль, де він теревенив з вуличними дівками. Гм. Згадай про чорта… — вона повернулася за свій прилавок.
— Мадемуазель.
Я здригнулася й крутнулася на місці.
— Пробачте, — він перехилився над прилавком, майже повністю затуливши вітрину своїми здоровенними долонями. — Я не хотів вас налякати.
— Я зовсім не злякалася, месьє.
Його карі очі вдивлялися в моє обличчя так прискіпливо, наче він вів сам із собою напружену розмову, не призначену для моїх вух.
— Бажаєте подивитися ще якісь шарфи?
— Не сьогодні. Я хотів… попросити вас про дещо.
Моя рука потяглася до комірця.
— Я хотів би намалювати вас.
— Що?
— Мене звуть Едуард Лефевр. Я художник. Я б дуже хотів намалювати вас, якби ви могли приділити мені годину-дві.
Я подумала, що він мене дражнить. Я швидко глянула в бік прилавків Лулу і Полетт, гадаючи, чи слухають вони нашу розмову.
— Чому… чому ви хочете намалювати мене?
Це було вперше, коли я побачила тінь збентеженості на його обличчі.
— Ви дійсно хочете, щоб я відповів?
І я зрозуміла, що моє питання прозвучало так, ніби я напрошуюся на компліменти.
— Мадемуазель, у моєму проханні немає нічого непристойного. Ви можете взяти когось у супровід, якщо бажаєте. Я лише хочу… Ваше обличчя зачаровує мене. Щоразу як я покидаю «Ля Фам Марше», воно ще довго стоїть переді мною. І я бажаю відтворити його на папері.
Я ледь утрималася, щоб не торкнутися підборіддя. Моє обличчя? Зачаровує?
— А… а ваша дружина буде при цьому присутня?
— Я неодружений, — він потягся до кишені та накидав кілька слів на клаптику паперу. — Але маю купу шарфів.
Він простягнув записку мені, і я впіймала себе на тому, що, перш ніж узяти її, озираюся навколо, мов правопорушниця.
Я нікому нічого не розповіла. Навіть не уявляла, як про таке казати. Я вдягла своє найкраще вбрання і відразу ж його зняла. І так двічі. Я провела незвичну кількість часу перед дзеркалом, по-всілякому підколюючи волосся. Двадцять хвилин я просиділа під дверима своєї спальні, вголос перелічуючи всі причини, з яких не мала б іти.
Домовласниця здивовано підняла брову, коли я нарешті пішла. Я скинула свої гарні туфлі й знову натягла черевики на дерев’яній підошві, щоб угамувати її підозри. Ідучи, я сперечалася сама з собою.
Якщо твоє керівництво почує, що ти позуєш художникові, це поставить під сумнів твою моральність. Ти можеш втратити роботу!
Він хоче намалювати мене! Мене, Софі з Сент-Перонни. Бліду подобу сестриної краси.
Може, є щось дешеве в моїй зовнішності, і тому він був упевнений, що я не відмовлюся. Він же спілкується з дівками з кварталу Піґаль…
Але що взагалі є в моєму житті, крім роботи та сну? Чим погано, якщо я дозволю собі цей невеличкий досвід?
Будинок, адресу якого він мені дав, був за дві вулиці від Пантеону. Я пройшлася вузькою брукованою вуличкою, зупинилася біля дверей, ще раз перевірила номер будинку і постукала. Ніхто не відповів. Я чула музику, що лунає згори. Двері були трохи прочинені, тож я штовхнула їх усередину і ввійшла. Тихо піднялася нагору вузькими сходами, доки не опинилася перед дверима. За ними було чути грамофон, і жіночий голос співав про кохання й відчай. Підспівував чоловічий голос — густий хрипучий бас, який, безумовно, належав йому. Кілька секунд я стояла й слухала, мимоволі усміхаючись. А тоді поштовхом відчинила двері.