Брати-віталійці
- Автор: Бредель Вилли
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Микола Ігнатенко
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Брати-віталійці». Краткое содержание книги:
Події розгортаються наприкінці XIV століття. То були часи найбільшого розквіту північної Німеччини, її міста, об’єднані в єдиний союз Ганзу, торгували з усіма європейськими країнами, ба навіть з далекими Китаєм та Персією. Проте основним тереном діяльності ганзейських купців було Балтійське й Північне моря, їхні побережжя. Десь від середини XIV століття ганзейців почали турбувати пірати. Попервах вони називали себе «братами-віталійцями», а потім «справедливцями». Хто вони — знову ж таки тобі розповість Віллі Бредель, видатний німецький письменник, що був полум’яним антифашистом, щирим другом Радянського Союзу.
Віллі Бредель написав «Братів-віталійців» у Москві, де в бібліотеці ім. Леніна знайшов старонімецькі міські хроніки. Тема була близькою Бределеві ще й тому, що він і сам колись достоту морячив. А в його повісті йдеться про людей, що жили на морі, воювали й гинули на ньому.
Більшість героїв цієї книжки — особи історичні. Клаус Штертебекер і досі живе у нам’яті німецького народу як мужній борець із кривдою та несправедливістю. Таким його малює старовинний фольклор, таким його зображує і Віллі Бредель у своїй повісті.
Клаусові здавалося, що «Женев’єва» усім кораблям корабель. Та й уся обстановка на ній тішила око.
Під кормою був «салон» капітана з чудовим видом на море. Окрему каюту займали керманич, судновий священик і цирюльник: тут таки під кормою були зброярня і камбуз. Решта екіпажу мешкала в тісненькому закапелку на носі корабля, де тридцять чоловік спочивали покотом на долівці, але Клауса це не лякало. Він чимало бачив таких кораблів, де бракувало навіть стелі над головою і моряки спали просто неба. Йому дістався клаптик долівки біля самого виходу — гіршого місця, звичайно, вже не придумати. Та Клаус не бідкався. Він залюбки примостився і тут.
Вітер дув не спадаючи. Корабель безшумно мчав по хвилях. Клаус високо сидів у марсовому розгойданому кошелі і спостерігав за морем. Вдалині мерехтіли вогники, великий блідий місяць сріблив темнуваті води й осявав далеч. Клаус радів, він зводив руки до нічного неба, сміявся і торочив усяких нісенітниць. Поруч сидів карячки молодий матрос і, широко розплющивши очі, дивувався з його витівок.
— Як тебе звати? — спитав у нього Клаус.
— Дитячий Бас! — зичним голосом протягнув підліток.
Клаус усміхнувся: у хлопчака ще й вус не сіявся, а басище в нього — хоч куди.
— Гарне ім’я.
— Мене по-вуличному так, — невдоволено пробурмотів Дитячий Бас. — А в батька-матері я Ерік Тюнгель.
— Дитячий Бас ліпше, — зауважив Клаус і простяг хлопцеві руку. — Будемо друзями!
— Ну що ж, гаразд! — погодився той.
Вони поручкались.
Наступного дня, коли берег ще виднівся вдалині, лисий-прелисий моряк справив Клауса до зброярні, де на сховку були різні обладунки, самостріли й бойові сокири.
— Яке тобі оружжя наготувати? — спитав зброяр, тим часом як хлопець милувався обладунками, що висіли під стелею, мов лицарі.
— Самостріл.
— У нас їх тільки два. А ти стріляти вмієш?
— Вмію, — відповів хлопець. — А це що? — Він угледів велику металеву рурку, прикрашену гадючками, що з кінця в кінець обвивали її.
— Наш самопал! — з гордістю сказав зброяр. — Нюрнберзької роботи. Хоч яких піратів розполохає, мов горобців.
Парубок погладив товсту бронзову трубу і засунув руку в шорстке жерло. Еге ж, така зброя справді зажене душу в п’яти й неабиякому розбишаці!
Зброяр тримався поважно і вчив, як слід вестись із самопалом, що й назву мав свою — «Відвага».
— Ствол зводять угору. Ось так… (Він висів на дерев’яних стояках, і піднімати або ж опускати його було не важко). — Насипають пороху. Добре забивають його. В жерло кидають ядро. Прикладають палаючий гніт. Ціляться. Ба-бах! Ворог падає з дірою в животі.
— Чудово! — вигукнув юнак. По хвилі він побачив у закамарку ще й купу кам’яних ядер.
— З «Відвагою» можна спокійно спати, — сказав зброяр, дістаючи самостріл. Аж тепер хлопець помітив, що зброяреві бракувало лівої руки: теліпався тільки порожній рукав.
— Ось на, подивись. Хоро-оша зброя!
Клаус наструнчив лук, приклав його до плеча і прицілився. Славна річ. Стріли теж чудові: з міцного дерева, при залізних наконечниках.
— Дасте? — спитав Клаус, який любісінько забрав би зброю з собою.
— Візьмеш, коли пірати нагодяться, — усміхнувся зброяр. — А поки хай повисить. Шкода стріляти цією річчю в бакланів!
— Як тебе звати?
— Мене кличуть Братик Гейн.
— А руку тобі одрубали пірати?
— Ні. Одірвало реєю за сильного шторму в Скагерраку.
Невдовзі Клаус перезнайомився з усім екіпажем: з капітаном Генріком, що мав куце тіло, товсту носяру, водяві, завжди вирячені очі і був п'яний щодня; зі старим керманичем Свеном, шведом за походженням, мовчазним, дебелим і дужим хлопакою, котрого всі любили; з корабельним старостою Штуве, брутальним коротуном, що відповідав за порядок у матроському кубрику та пнувся бути своїм і в моряків, і в начальства.
Священика він бачив рідко. Той завжди відсиджувався у своїй каюті й покидав її лише тоді, коли виходив на корму, щоб трошки подихати свіжим повітрям і помилуватися морем. Цирюльник Лоренц часто вештався палубою, оглядав бочки з водою біля входу до кубрика, обстригав морякам чуприну, бороди й видушував їм чиряки, стежив за чистотою на кораблі і за здоров'ям матросів.
«Женев’єва» уже поминула грейфсвальдську бухту. Клаус заступив на вахту і споглядав з бушприту далекі острови. Небо було сизе та хмарне. Сіра-сіра вода розгонистими б'ючкими валами налітала на корабель — і її гребінці розбризкували іскристе шумовиння. Рябі баклани ширяли над самісінькими хвилями і мчали за вітром або висли з розпростертими крилами на одному місці.