Брати-віталійці
- Автор: Бредель Вилли
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Микола Ігнатенко
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Брати-віталійці». Краткое содержание книги:
Події розгортаються наприкінці XIV століття. То були часи найбільшого розквіту північної Німеччини, її міста, об’єднані в єдиний союз Ганзу, торгували з усіма європейськими країнами, ба навіть з далекими Китаєм та Персією. Проте основним тереном діяльності ганзейських купців було Балтійське й Північне моря, їхні побережжя. Десь від середини XIV століття ганзейців почали турбувати пірати. Попервах вони називали себе «братами-віталійцями», а потім «справедливцями». Хто вони — знову ж таки тобі розповість Віллі Бредель, видатний німецький письменник, що був полум’яним антифашистом, щирим другом Радянського Союзу.
Віллі Бредель написав «Братів-віталійців» у Москві, де в бібліотеці ім. Леніна знайшов старонімецькі міські хроніки. Тема була близькою Бределеві ще й тому, що він і сам колись достоту морячив. А в його повісті йдеться про людей, що жили на морі, воювали й гинули на ньому.
Більшість героїв цієї книжки — особи історичні. Клаус Штертебекер і досі живе у нам’яті німецького народу як мужній борець із кривдою та несправедливістю. Таким його малює старовинний фольклор, таким його зображує і Віллі Бредель у своїй повісті.
— Тільки до вас, — наполіг на своєму Клаус.
Корабельний священик Амбросій сидів у службовому покої бургомістра Бертрама Вульфляма, поруч якого стояв, спершись на меч, його син Вульф, увесь у залізному обладунку.
— Панотче, — мовив бургомістр, — ми цікаві знати, що робиться на «Женев’єві». Як-не-як востаннє ви подорожували на ній — тож чекаємо од вас новин. Матрос Еріксон… Еге ж? Норвежець чи датчанин… Еге ж? Віддав богові душу? У бою з піратами… Еге ж?..
— І загинув від піратської руки, — додав молодий Вульфлям.
— Так, на схід від Готланда нас опали фінські пірати. Але ми відбились од них.
— А цього Еріксона, бува, не вколошкали його друзяки? — спитав бургомістр.
— Ні, ясновельможний пане, — вигукнув священик. — Груди йому пробив ворожий самостріл. Я іще причащав покійного.
— Так, так, — зронив бургомістр і похмуро глянув на божого слугу, котрому ставало не по собі, бо здогадувався, що тут замислюють злочин, у який хочуть заманути і його.
— Панотче, Гозанг каже, що купував у Ревелі тільки хутра та сало, а я довідався, що на «Женев’єві» багато срібла і золота, коштовних сукон і килимів. Серед її вантажу ви чогось такого не запримітили?
— Ні, ні! — перелякано вигукнув піп. — Бог мені свідок, я нічогісінько не бачив!
— А на кораблі все гаразд? — спитав молодий Вульфлям.
— Начебто так!
— Панотче! — глузливо посміхнувся старий Вульфлям. — Це було б єдине судно на морі, де все гаразд. Вас обвели круг пальця і пошили в дурні. Не до снаги вам чужі хитрощі!
— Ясновельможний пане, — відбивався священик. — Я що бачив, те й кажу. Я не купець і не матрос, мій обов’язок на кораблі…
Вульфлям невдоволено махнув рукою: попові виверти набридли йому, і він відпустив Амбросія зі словами:
— Отче, із «Женев’євою» ви більше не поїдете: ви мені конче потрібні на березі. Без вас я наче без рук. Попередьте Гозанга про своє звільнення. Тільки про нашу розмову — анітелень. А то затнетесь із Гозангом в одну шкуру…
Священик пішов.
— Недотепа, — буркнув молодий Вульфлям.
— Ні, він просто відмагався. Бачиш, у Гозанга більше друзів, ніж ми гадаємо.
— Вилізе їм ця дружба боком! — сказав Вульф Вульфлям. — А те, що піп і Гозанг — одного тіста книш, видно і сліпому.
— Гозанг нам ще дасться втямки, — знову почав бургомістр. — Ти чув? Він добивається, щоб ми розповіли громаді, куди йшли її гроші вісімнадцять років. Але то пусті балачки. У раді Гозанг має тільки одного підспівувача…
— Нема у нього підспівувачів, — заперечив молодий Вульфлям. — Карстен Зарнов не з тих бовдурів, що оцей піп: він зметикував швидше від нього, куди лози хиляться. Зарнов мовчатиме. ЗаГозангом він не тягтиме — я подбав про це.
— Страшний не так Зарнов, як Гозанг. Згадай Анклям. Там не мали свого Гозанга, а що діялося. Хай Зарнов не мовчить — хай він розв’яже язик проти нього. Адже тільки він може втерти йому маку. А буде так — то й лихо з пліч… Священиком на «Женев’єву» пішлемо отця Бенедикта. Він за нас горою.
— А що коли граф фон Плетцум налетить на «Женев’єву», як тільки вона вийде в море?
— Хай. Тоді добре діло зробить він, а не ми. Треба здихатися і «Женев’єви». Як тільки скрутимо роги Гозангу, тоді й решта його суден не здійматиме шуму… А Плетцум — брехун. З останньої здобичі він і досі не дав нам нічого. А до «Женев’еви» він і під’їхати не під’їде, бо його корабель не варт і дірки від бублика…
— Підняти вітрила! — гукнув капітан, і матроси потягли вгору могутні реї з широченними полотнищами. Вітер, наче того й чекав, одразу напнув їх. Восьмеро чоловік піднімали котви. Із портового молу линули прощальні вигуки.
Прийшов Гозанг побажати своєму кораблеві щасливого плавання. Серед вантажників та ремісників, що позбігалися сюди, стояв і Герд, який би теж любісінько рушив у мандри, та старенька мати не пускала.
Клаус тягнув котви, аж у пояску тріщало, і як тільки повертався обличчям до молу, щоразу кидав оком на набережну. «Я матрос! Я матрос! — казав і казав він собі подумки. — Попереду далекі моря. Швеція… Готланд… далекий Новгород…» Вдячний Гозангові, Клаус раював од щастя. Він уже уявляв себе бувалим моряком, який долає і вітри, і негоду, і небезпеку.
— Котви піднято! — доповів вахтовий.
«Женев’єва» поволі виходила в море.
Ще раз глянути на мол і людей, які дедалі меншають. Ще раз помахати їм рукою, востаннє гукнути: «Прощавайте!» Місто, будинки і вежі тонули в ранковому серпанку. Сонце ще не сходило; щойно благословилося на світ. Вітер дув ходовий, і судно мчало на гарній швидкості.