Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

– Дякую, але я повернуся не пізніше шостої години.

Будинок під номером 4 по Медісон-роуд був маленьким сірим будинком на маленькій сірій вулиці. Проте його вікна були завішені чистими ноттінґемськими шторами, його білі парадні сходи були начищені до блиску, як і добре відполірована ручка дверей. Двері відчинила висока жінка з похмурим поглядом, у чорній сукні, з великим вузлом чорного волосся на голові.

Вона подивилася на Люсі підозріливим поглядом, перш ніж провела її в дім, до міс Марпл.

Міс Марпл розташувалася в задній вітальні, вікна якої виходили на невеличкий і добре доглянутий садочок. Кімната здавалася до неможливості чистою, з безліччю мат і серветок, великою кількістю китайських прикрас, з гарнітуром якобістських меблів і двома великими папоротями у вазонах. Міс Марпл, чия увага була захоплена плетінням, сиділа в глибокому кріслі біля вогню.

Люсі увійшла до кімнати й зачинила за собою двері. Вона сіла в крісло навпроти міс Марпл.

– А ви, либонь, мали рацію, – сказала вона.

Вона показала свої знахідки й розповіла, як вони потрапили їй до рук.

Легка барва втіхи зафарбувала щоки міс Марпл.

– Можливо, мені не слід так себе почувати, – сказала вона, – але приємно сформулювати теорію й потім переконатися, що вона відповідає дійсності.

Вона помацала пальцями невеличкий клапоть хутра.

– Елспета сказала, що на жінці було пальто зі світлого хутра. Я думаю, пудрениця була в кишені пальта й випала звідти, коли тіло покотилося вниз по схилу. Пудрениця не має жодних прикметних ознак, але вона може допомогти. Ви не забрали звідти все хутро?

– Ні, половину я залишила на колючці куща.

Міс Марпл схвально кивнула.

– Правильно зробили. Ви дуже розумна жінка, моя люба. Поліція захоче переконатися, як воно було насправді.

– Ви підете до поліції – з цими речами?

– Ні… Поки що ні… – Міс Марпл замислилася на якусь мить. – Думаю, спочатку треба знайти труп. Ви зі мною згодні?

– Так, звичайно, але чи не здається вам, що знайти його буде не так легко? Якщо всі ваші припущення правильні, то вбивця викинув тіло з поїзда, потім, імовірно, вийшов у Брекгемптоні, а потім – мабуть, у ту ж таки ніч – повернувся сюди й забрав тіло. Але що сталося потім? Він міг віднести його куди завгодно.

– Не куди завгодно, – заперечила міс Марпл. – Я не думаю, що ви зробили всі логічні висновки, моя люба міс Айлесберроу.

– Називайте мене Люсі. Чому ви вважаєте, що він не міг віднести труп куди завгодно?

– Бо в такому разі йому було б набагато легше вбити дівчину в якомусь усамітненому місці й забрати тіло звідти. Ви неправильно оцінили…

Люсі урвала її.

– То ви хочете сказати, – то ви маєте на увазі, – що це було наперед задумане вбивство?

– Спочатку я так не думала, – сказала міс Марпл. – Та й хто б подумав так спочатку. Було дуже ймовірно, що між ними відбулася сварка, чоловік утратив самовладання й задушив дівчину, після чого опинився перед проблемою, яку мусив розв’язати за кілька хвилин. Але було б надто великим збігом, якби він задушив дівчину в нападі люті, а потім виглянув у вікно й побачив, що потяг рухається по дузі й перебуває саме в такому місці, де він може викинути труп і бути впевненим, що зможе повернутися туди згодом і віднести його до якогось іншого місця. Якби він викинув тіло у випадковому місці, то нічого більше не міг би зробити, і його б уже давно знайшли.