Блукаюча у часі

— А що з його жінкою трапилося?

— Не знаю. Знаю, що він переїхав сюди сам. Вона іноді приїжджала до нього, але вони не дуже ладнали.

— Діти є?

— Ні. А чому ти так раптом зацікавилась?

— Просто. Нічого такого. Він мені не подобається, ти ж знаєш.

— Звісно. — Задзвонив телефон. Павло сповістив, що Марк перебуває в шоковому стані. На голові в нього знайшли садно, доволі глибоке. Фельдшер припустив, що Марк міг звалитися на Північному боці острова, бо багнюка була болотною. Як він туди потрапив і що робив, хлопець не міг відповісти. Його залишили на ніч. А ранком відправлять в місцеву лікарню. Моніка без жодних емоцій вислухала мене.

— Таке трапляється, коли вештаєшся там поночі.

— Він йшов до тебе.

— Його тут не було. Я весь вечір робила завдання.

— Тобі ніби все одно на нього?

— Про нього є кому піклуватися. — Я не впізнавала подругу. Завжди чуйна до чужого болю, зараз вона була іншою, чужою. Саме в цей момент я бачила в ній риси фрау Грільди: пожмакане обличчя, позбавлене почуттів; застиглі пусті очі; губи, складені в вираз «все дратує».

Моніка знов прокинулась посеред ночі. Їй ніяк не вдавалося заспокоїти своє серцебиття. Вона довго лежала з розплющеними очима. Раптом я встала з ліжка, тоді мені здалося, що хтось плаче. Повернувшись до сусідки та прислухаючись, зрозуміла, що вона начебто спить. Було темно і я не бачила, що Моніка слідкувала за мною. Я сиділа і намагалася зрозуміти звідки йшов звук. Це з коридору, я вийшла. «Знов у вісні ходить», подумала Моніка і тихенько пішла за мною. В коридорі було темно. На першому поверсі видавала протяжні низькі звуки одинока лампа, світло від неї ледь підіймалося тонким стовпчиком по сферичному коридору. Ледве — ледве я розгледіла фігуру людини, вона сиділа на колінах на сходинках між п’ятим і четвертими поверхами. Обхопивши голову руками, вона плакала. За статурою фігура була схожа на чоловіка. Хто це був? Що він робить у жіночому гуртожитку вночі? Моніка нечутно йшла за мною, вона знала, що сновиду не можна різко будити. Подруга боялася налякати мене. І не бачила і не чула те, що бачила і чула я. Мені стало моторошно, холодок пробіг по шиї, піднявся до потилиці. Плач ставав гучніше і вже переходив на ридання. Він відскакував від кам’яних стін, розливався по холу і знов повертався до свого джерела. Мене здивувало, що ніхто окрім мене не чув цього.

— Пане. Що сталося? Хто ви? — Поклавши руку йому на плече, я з відразою відсторонилася назад. Плече, немов якась м’яка згнила маса, розвалилося від мого дотику. Чоловік замовк, він повернув до мене лице, його очі повилазили з орбіт, наче дві блакитні кульки. Лице було все вкрите трупними плямами, розпухле, як у потопельника. — Вона покинула мене, — прохрипів він, — покинула! — І впав до моїх ніг. Його тіло хлюпало, з нього стікала цівками брудна вода. Маска страху застила на моєму обличчі, я стояла наче вкопана. Моніка, якій нарешті відкрилися побачене мною, підбігла до мене. Істота при її появі з острахом поповзло по сходинках до низу, наче рак, який повзе тільки назад. — Ната! Прокинься. Знов ти ходиш у вісні.