Вибрані листи

Кажемо: «Будь, як у себе вдома» або: «Всюди добре, а вдома — найкраще». Пліній, виходячи, звісно, зі своїх реалій, бачить це по-іншому: «Повір мені, клянусь Гераклом, у тебе я почуваюсь більше вдома, аніж у себе; одна лиш різниця: твої домашні турботливіше й уважніше мене приймають, аніж мої». Далі — пояснення, чому це так: «…у добрих господарів прислуга відвикає від страху, а появиться хтось новий — і кожен жвавішає, хоче подобатись господареві, запопадливо прислуговуючи не так йому, як гостеві» (I, 4).

Не раз чуємо: «З ким поведешся — від того й наберешся». У Плінія, з його адвокатської практики (II, 3): «…не вилазячи з форуму, заморочені безконечними позовами, мимоволі й самі привчаємось до крутійства» (першим таким «крутієм», зауважмо, був «хитромудрий», що «вмів крутитися», Одіссей). Кажемо й таке: «У страху великі очі». Пліній пояснює, чому: «Нині ж і твоя відсутність, і твоє недомагання вселяють у мене всілякі неспокої і страхи. Чого лишень не боюсь, чого лиш не вимальовую у своїй уяві! Як кожен (так уже поводяться стривожені), так і я: чого найбільше боюсь, те найчастіше й уявляю собі» (III, 21). В іншому листі уточнює: «Невелика ж бо різниця в тому, чи ти опинився в якійсь біді, чи її очікуєш, — хіба та, що є межа стражданням, а межі страху немає» (VIII, 17).

«Як тривога, то до Бога». Ту нашу мудрість мовби резюмує один із листів, де автор тонко зауважує, яким морально чистим стає той, хто у хворобі: «Щойно тоді спохоплюється, що десь таки є боги, що він — людина; нікому не заздрить, ніким не захоплюється, нікого й не зневажає; не дослухається до злобливих чуток, не смакує їх: перед очима в нього вимальовуються лише лазні та джерела. У цьому всі його помисли, всі бажання — надалі, якщо йому суджено одужати, він обіцяє собі тихе й спокійне, тобто сумирне, блаженне життя». А наприкінці листа — афористична «точка»: «Так ось що філософи силкуються втлумачити нам у голови багатьма словами й навіть книгами, я можу стисло подати, як науку, тобі й собі: намагаймось і при здоров'ї бути такими, якими обіцяли собі бути при недузі» (VII, 26). До речі, схожим спостереженням ділиться з читачем І. Франко у передмові до своєї збірки «Мій Ізмарагд»: «В хворобі чоловік […] робиться м'яким та лагідним, та толерантним. Його обхапує глибоке, ніжне чуття, бажання любити, дякувати […] тулитися до когось з довір'ям, як дитина до батька. Не знаю, наскільки ясно відбилося те чуття в отсій книжці, та знаю, що я бажав зробити її книжкою наскрізь моральною». Припускаємо, що й спостережливість нашого поета, хоча, певна річ, від природи, все ж загострена й поглиблена читанням античних письменників, зокрема, й Плінія Молодшого.