Синдром листопаду, або Homo Compatiens
- Автор: Амелина Виктория
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-171-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Краткое содержание книги:
Щиро кажучи, мені у шістнадцять років, а саме стільки мені тоді стукнуло, цей телевізор був, як ми тоді говорили, «до лампочки» (лампочок, до речі, теж не вистачало, і половина коридорів просто не освітлювалася відтоді, як старі лампочки перегоріли — ну, добре хоч хліба на котлети вистачало, дякувати Спонсору). Але то мені був до лампочки телевізор, але ж не завідувачці. Єлизавета все ще була жінкою в тілі і в амбіціях, і дитбудинок без телевізора, вочевидь, видавався їй страшенним неподобством, мабуть, майже таким, яким видавалася нам наявність маленького телевізорчика «Соні» у власному кабінеті завідувачки…
З нашої старшої групи раділа одна Лізка. І чому раділа? Ледве не кожен другий тиждень — у лазареті, харчується, таке враження, лише книжками, а схудла вже так, що страшно й глянути — тепер точно візьмуть на роль, якщо не жертви гітлерівців, то Буратіно. Але ж хоче, звісно, побачити там, у телевізорі, своїх балерин. Мені було все одно, хоче то хоче, хоч грамофон, лиш би вже не хворіла так часто, бо що то за подруга — поговорити з нею тижнями не можна, лиш таскайся до бібліотеки та махай у вікно на п’ятому поверсі.
Розділ 7. Виплеснуте життя
Телевізор привезли якісь кремезні, із лисими черепами хлопці. Занесли, поставили та й пішли. Ще принесли «тарілку» — я тоді реально не розумів, що це за тарілка така, тому для мене це була просто «тарілка», ну майже як НЛО, невпізнанна, загадкова… Наш електрик Василь Федорович взявся щось налаштовувати, а Лізка, яка і так всюди шастала, як привид, взялася йому допомагати — на нас шикнула, а сама шмиг у актовий зал, нібито точити ляси із Василем Федоровичем (про що з ним можна говорити, про устрій самогонного апарату хіба…), але я то знав — хоче першою подивитись той японський чудо-телевізор, так, ніби там і досі живе якась чарівна казка її сирітського дитинства, тільки тепер у яскравих японських кольорах, без шипіння електронного снігопаду, яке завжди видавав, виправдовуючи свою назву, старенький «Електрон».
Того дня щось із Лізкою сталося, дивне вражаюче перетворення. Її не було довго, дуже довго. Я чергував у молодшій групі і відійти не міг. Вамбо взагалі був покараний і сидів… ну, нащо вам знати, у якому закутку зачиняли занадто балакучих типові вихователі дитбудинку? Ви ж все одно Нюрнберзький процес над вихователями, що зараз, мабуть, копають на пенсії дачну картопельку-синьоочку, влаштовувати не будете? Та і я волію розповідати про таких, як Ніна Йосипівна, не про таких, як завідувачка Єлизавета.
Отож у день, коли бриті хлопці привезли омріяний і Лізою, і Єлизаветою телевізор, моєї подруги не було чути. А я був певен: одразу ж прибіжить із новинами — працює, не працює, що показує, чи є балет, чи справді кольоровий… Я ганяв малих і хвилювався. Василю Федоровичу я довіряв, тож причина мого хвилювання і для мене самого була не більш зрозуміла, ніж японська інструкція до того «Панасоніка» для нашого електрика. Та я ж не міг подумати, що в актовому залі був ще хтось, довіри абсолютно не вартий, — той-таки омріяний і Лізою, і Єлизаветою чорний ящик. Я ж пам’ятав той старий, радянський… А цей, з тарілкою НЛО, становив, виявляється, неабияку небезпеку: хто б міг подумати, за один лише вечір балерин у свідомості моєї подруги він зумів замінити на… Та про все по черзі. Прийшла Лізка надвечір, ще блідіша, ніж зазвичай — хоча, ну куди ще?
— Костю, тільки скажи мені чесно…
— Та я тобі і не брешу ніби.
Де ж їй такій брехати? До нас якось приїздили іноземні фотографи, то Лізку фотографували більше, ніж малявок — боюсь, що коли вони показуватимуть її фото, відвідувачі виставки хитатимуть головами у припливі потворного співчуття, і всі погодяться: ось він, доказ того, що діти в українських дитбудинках тепер, після розвалу Союзу, голодують.
— Тоді добре, — вона заправила волосся за вуха, від чого худе личко стало ще тоншим.
Лізка підвела на мене свої непропорційно великі очі, як в якоїсь чарівної риби — щось таке я бачив у далекому дитинстві, у якійсь дитячий розмальовці:
— Я гарна чи ні?
Гарна чи ні. Гарна чи ні. Питання чомусь відлунювало в голові — ніби відбивалось, як м’ячик, від стінки до стінки моєї не надто наповненої черепної коробки. Як на таке відповідають? Мені подобалось на неї дивитися, завжди подобалось… Але якщо сказати «так», то, виходить, я це визнаю… Ні, мені тодішньому, шістнадцятирічному, це здавалося чимось шаленим. Тому я спочатку сказав: