Учта для гайвороння
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Пісня льоду та вогню #4
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Учта для гайвороння». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В. Бродового: березень 2015 — жовтень 2016 р. Друга редакція, оновлена і з виправленнями: 22 травня 2017 р.
Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.
Покої Алейни у Дівочій Башті були просторіші й розкішніші, ніж та маленька опочивальня, де її тримали, поки була жива пані Ліза. Тепер вона мала власну вбиральну кімнату, власний нужник і різьблений з білого каменю балкон, з якого відкривалася уся Долина. Поки Гретхель поралася коло вогню, Алейна босоніж перетнула кімнату і вислизнула назовні. Камінь холодив ноги, вітер лютував — як завжди на цій висоті — але краєвид примушував забути про все за пів-удару серця. Дівоча була найсхідніша з семи струнких башт Соколиного Гнізда — з неї Алейна бачила усю Долину, її гаї, річки та лани, огорнуті серпанком у вранішньому сяйві. Сонце щойно мазнуло вершини гір, і вони сліпучо заблищали щирим золотом.
«Чарівна краса.» Над головою височіла вкрита снігом вершина Велетневого Списа — громаддя каменю та льоду, поруч із яким замок, що притулився на його плечі, виглядав іграшковим. Бурульки завдовжки у три сажні звисали, наче торочка з хустки, зі скельного виступу, відки влітку падали Алисини Сльози. Над замерзлим водоспадом у височині ширяв сокіл, розкинувши крила під вранішнім небом. «Якби ж мені його крила — так би й полетіла.»
Алейна поклала руки на різьблений камінь поручнів і змусила себе зазирнути через край. За шість сотень стоп унизу виднівся замок Небосхил і кам’яні сходи, вирізані у горі — звивистий шлях, що збігав повз Снігокрай і Кам’янець аж до пониззя. Башти та палати Місячної Брами звідси здавалися дитячими іграшками. Навколо муру нижнього замку ворушилося вояцтво панів-рокошан — вилазило купками з наметів, наче мурахи з мурашника. «От якби ж вони справді були мурахами, — подумала Алейна, — ми б тоді ступили на них ногами, та й розчавили.»
Два дні тому до решти приєднався молодий князь Лович зі своїм рушенням. Нестор Ройс закрив перед ними Браму, але ж мав у своїй залозі менше трьох сотень вояків, тоді як кожен із панів-рокошан, яких було на загал шестеро, привів тисячу. Алейна вже знала їхні імена незгірш свого власного. Бенедар Видзвін, господар у Переспіві. Симонд Храмин, Лицар Дев’ятизір’я. Гортон Черленець, князь у Черленці. Анія Тягнидуб, господиня у Залізних Дубах. Гілвид Лович, знаний серед панства як «молодий Лович», князь Довголуччя. І наймогутніший з усіх — Йон Ройс, грізний та уславлений Спижевий Йон, князь у Рунокамені, брат Несторові у перших, голова старшої гілки дому Ройс. Ці шестеро зібралися в Рунокамені після падіння Лізи Арин і уклали поміж себе угоду, присягнувшись боронити князя Роберта, Долину і одне одного — навіть якби для того довелося збурити рокош. В угоді не говорилося відверто, що рокош спрямовано проти особи наказного господаря Долини — але згадувалося про «припинення сваволі» та приборкання «друзів-ошуканців і зловмисних радників».
Холодок від поривів вітру поповз Алейні угору ногами, і вона повернулася до опочивальні пошукати собі сукню до сніданку. Петир віддав їй увесь одяг покійної дружини — стільки шовків, єдвабів, оксамитів, хутра, що їй навіть не мріялося мати. На жаль, більшість одягу не годилася, бо була завелика — пані Ліза вельми розповніла після довгої череди вагітностей, викиднів та народження мертвих дітей. Проте кілька найстаріших суконь шилися ще на юну Лізу Таллі з Водоплину, а інші Гретхель зуміла перешити на Алейну, яка у свої тринадцять років мала ноги не коротші, ніж покійна тітка у двадцять.
Цього ранку в око їй вкинулася двокольорова сукня у барвах Таллі, черленій та лазуровій, облямована білкою. Гретхель допомогла просунути руки у широкі рукави та ушнурувала спину, потім розчесала та заколола волосся. Напередодні увечері Алейна вичорнила його, перш ніж лягати спати. Фарба, яку їй дала тітка, змінила її власний соковитий рудаво-брунатний колір на попелясто-коричний, але рудизна швидко починала виповзати назовні біля коренів. «І що мені робити, коли скінчиться фарба?» Адже возили її аж із Тирошу, що за вузьким морем.
Сходячи до сніданку, Алейна знову вразилася тишею, що панувала в Соколиному Гнізді. У всьому Семицарстві, мабуть, не було тихішого замку. Челяді тут було мало; нечисленні старі слуги стишували голос, щоб не турбувати юного князя. Коней на горі бракувало, собак теж; ніхто не гавкав і не гарчав, у дворищі не вправлялися з мечами лицарі. Навіть кроки варти, що ходила туди-сюди білими кам’яними палатами, здавалися на диво глухими. Алейна чула виття і зітхання вітру навколо башт, але більше нічого. Коли вона уперше приїхала до Гнізда, тут іще чувся шум Алисиних Сліз, але відтоді водоспад закрижанів, і Гретхель казала, що не прокинеться аж до весни.
Князь Роберт знайшовся у Вранішній Трапезній над кухнею, де сидів і мляво совав дерев’яною ложкою по великій мисці вівсяної каші з медом.