Час великої гри. Фантоми 2079 року
- Автор: Щербак Юрий Николаевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Час великої гри. Фантоми 2079 року». Краткое содержание книги:
У центрі роману «Час Великої Гри» — драматична доля головного героя, генерала української розвідки Ігоря Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наражаючись на смертельний ризик, генерал Гайдук приймає доленосне рішення…
Роман «Час Великої Гри» продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання магічного реалізму з гротеском, включно з «міфологічними» сценами за участю Христа і Сатани.
— Пробач, — нарешті вимовив Гайдук, гладячи її кольке волосся. — Я не міг інакше.
— Авжеж, — похитала вона головою, — хіба я ваша дружина? Але якщо ви вважаєте, що я агент іноземної розвідки, то повісьте мене на Майдані, як мого тата… Я вітаю вас, — вставши з крісла, Оля низь–ко вклонилася йому. Вона здалася такою молодою і вродливою, що Гайдук не повірив, що це його дружина. — Тепер ви диктатор України. Чи, може, король? Як вас тепер величати? Ваша величність? Чи ваша тиранська світлість? Або темність? А мене? Перша леді — тиранозавр держави? Чи тепер вам потрібна буде інша перша леді, з чистішою біографією?
В її очах стояли сльози гніву Не тямлячи, що робить, Оля схопила зі столика й жбурнула до вогнища рожеву з золотим листям китайську порцелянову вазу весільний подарунок Янь Дун'юе; минулого разу коли вони робили дитину Гайдук поставив до вази квіти; ваза вибухнула в огні, як петарда, розсипавшись бризками по каміну.
— Якщо ти зараз не припиниш істерику втратиш мене назавжди, — Гайдук дивився їй у вічі жорстко, наче з телеекрана, коли зачитував заяву КОПОР. Вона зрозуміла, що він каже правду і з жахом уявила, як він виходить з будиночка і ніколи сюди не повертається.
— Через три дні починається війна, — повідомив Гайдук. — Це дуже таємна інформація. Щоб не казала, що я тобі не довіряю. Не виключені ракетні атаки на Київ. Я хочу забрати тебе до Малахова. Там безпечніше. Я зараз їду туди.
— Я нікуди не поїду — згаслим голосом сказала вона. — Я люблю вас, пане генерале, хоч ви і ворог демократії, за яку я боролася. Божевільний диктатор, Попандопулос, Кара–Хан чи Піночет, як їх там…
— Генерал Ярузельський.
— Ви вже замовили собі трон? — спитала.
— Замовив. У вигляді ешафота під шибеницею.
— Можете тримати при собі ваші гребані таємниці. Я вас ніколи не зраджу Вас зрадять інші. Ви — нещасна людина.
Він нічого не відповів. У двері постукав і одразу ж обережно просунув голову майор Чміль — сиві козацькі вуса на його молодому обличчі здавалися приклеєними бездарним гримером.
— Ігорю Петровичу вибачте. Час їхати.
І одразу ж сховав голову за одвірок.
— Вибач, більше не можу — голос Гайдука звучав хрипко, як завжди, коли він хвилювався. — Крім тебе в мене нікого нема. Вчора повернувся Невінчаний. Сам. Нікого не знайшов. Ні своєї сім'ї, ні мами. Все залишилося в Темряві.
Оля заплакала — тепер не від злості й образи на генерала, а від жалості й страху за нього. Підійшовши до Гайдука, перехрестила невміло, не знаючи, як вести руку — зліва направо чи навпаки, й міцно поцілувала.
— Він і справді ворушився? — спитав Гайдук. — Я питав Гальперина, він каже, що це неможливо. Ще рано.
— Це наш син. Все можливо.
— Бережи себе і його. Якщо щось станеться зі мною… назви його Ігорем.
— Не назву його Ігорем ніколи, — Оля виціловувала Гайдука, наче дитину яку забирають від матері назавжди. — Бо з тобою нічого не станеться. А сина назвемо Святополком. Святиком.
— Святобригадою, — поправив Гайдук. — Полків тепер нема. Тільки бригади.
— Буде Святополк, — вперто наполягала Оля.
— А чому не Петрик?
— Тому що це моя дитина.
Гайдук витягнув з кишені зелене, недостигле яблуко й дав його Олі.
— Це з тої яблуні, що в саду.. Я дзвонитиму тобі. Телефонних дзвінків не бійся. Система не пропускає імпульсів смерті.
— А імпульси кохання пропускає? — схлипнула Оля.
Вже виходячи з будинку Гайдук щось згадав і вражено зупинився на порозі.
— Ти сказала мені «ти»? Чи це привиділося?
— Йдіть вже, пане генерале. Тільки повертайтеся. Повертайся, коханий, — вона знову впала йому в обійми.
89
Батьком тих хижаків, що їх побив Фавн на Дніпровій горі, був велетенський вовк Фенрир, який жив на Півночі і якого однаково боялися боги, велетні і люди. Ніхто не міг утамувати жадобу Фенрира, який пожирав усе, що траплялося на його шляху — так одного разу у нестримній люті він проковтнув сонце і настала Велика Темрява.
Боги намагалися вгамувати Фенрира й викували міцний ланцюг, умовили вовка накинути на себе, але він легко розірвав ланці Тоді змайстрували з надміцних титаново–нікелевих сплавів другий ланцюг — Фенрир порвав і його.
Оскаженілий від жадоби помсти, голодний Фенрир прийшов на українські землі, щоб забрати всі багатства і знищити люд мирний. І тоді біля Чорної гори, окропленої кров'ю Фенрирових вовченят, його зустрів Фавн і запропонував парі: якщо Фенрир не зможе розірвати Фавнові пута, вовк повернеться до свого острова в Льодовитому океані й не чіпатиме ніколи Україну–Русь; якщо ж розірве пута — загинуть і Фавн, і Україна.