У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток

Те, що я не зразу міг собі сказати, котра з дівчачого гурту найбільше мені до мислі, бо кожна зберігала в собі щось від гуртового чару, якому я зразу уліг, стало однією з причин, чому згодом, навіть у пору найдужчого мого кохання — другого — кохання до Альбертини, я тішився, так би мовити, тимчасовою свободою — дуже недовгою — від кохання до неї. Мандруючи від однієї Альбертининої приятельки до іншої, перш ніж остаточно обрати Альбертину, моє кохання на якийсь час залишало між собою та образом Альбертини якусь ніби «пролазку», дозволяючи собі, як не налагодженому гаразд освітленню, падати на інших, а потім уже повертатися до неї; зв'язок між болем у моєму серці і спогадом про Альбертину не вбачався мені конечним — мабуть, я міг би пов'язати його з образом іншої жінки. Отакі хвилинні проблиски і давали мені змогу розбивати реальність, не тільки зовнішню реальність, як у моєму коханні до Жільберти (кохання, яке я вважав за стан внутрішній, бо я з себе самого добував особливості, характерні риси улюбленої істоти, усе, що було конечне для мого щастя), а й реальність внутрішню, чисто суб'єктивну.