Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Супроти такого стану речі залишається Дарці з одною Олею (найменше чулою на такі „ідіотизми"!) попрощатись по-людськи.

— Будь здорова, „Ольга", дай писка й не переїдайся на свята…

— Не блазнуй, бо я не їду додому.

— Що? Це хіба жарт?

— Та ні. Я залишаюся тут і буду вчитись. Попробую ще четвертий раз сісти до матури. Може, тепер удасться мені, і „ми" теж досягнемо тої чести, що зможемо перевісити собі „академічну" стяжечку почерез груди. — При цьому Кентнер глипнула згорда на Дарку, ніби Наполеон на піраміди.

Так, шапочка і стяжечки — це були ідеали, що освічували тернистий шлях до обітованого берега — матури. Та будьмо справедливі: хто трохи знає буковинські обставини, серед яких доводилося розбіженцям „бувшої" української гімназії „робити" ті матури, той признасть, що студентська шапочка мусіла ставати за символ. „Пхе, а по суті, що таке „матура"?" — питається Ольга, запалюючи папіроску перед сніданням: „Що вона, властиво, має спільне з освітою людини, з її духовою зрілістю?" Матура, на Олин погляд, це така собі карта вільного вступу. Хочеш на університет? Покажи карту вступу. Хочеш дістатися в ліпше товариство? А без карти вступу не пустить тебе лакей за поріг. Є вона в тебе — будь ласка! Але чоловік „без матури"? Що сьогодні уявляє собою такий „чоловік", коли доньки прачок у наших часах кінчають середні школи? А ті упокірливі заміти до твоєї особи, коли тебе хочуть десь „перешварцувати" без карти вступу!

Має вісім клас, але через політику… пфуй! Пфуй!! В очах чужинців, тих всіх, що свищуть на нашу „політику", такий чоловік — просто вісімнадцятий туман. Так! І тому Оля хоче вже скінчити раз з цим двозначним становищем!

Це була Оля Кентнер. Таке мале, якого єдиною пристрастю було (Дарвін мав добрий нюх!) п'ятись по життєвій драбині вище і вище. Але це мале сьогодні ввело Дарку в щирий подив своїм вибухом:

— Ґратулюю тобі, Олю.

Дарка вийшла точно з хати, хоч пані Дуткова ще вночі вичитала була в газеті, що всі поїзди спізняються. Дарці в очах замерехтіло, як прочитала на двірці на орієнтаційній таблиці, що поїзд спізнений на годину з мінутами. Не було іншої ради: треба було чекати. У вестибюлю пахло млісно мокрими, вовняними одягами. По стінах висіли уривки з людського життя в образах у всій своїй веселій суперечности: туберкулічна афіша з людським кістяком і жінкою з червоним хрестом на рамені побіч мертвої реклами на папіроси, туристичні проспекти з чудовими, кольоровими краєвидами в найближчім сусідстві з великою червоною відозвою і закликом до масової ощадности.

— Цілую ручки!

Дарка кинулась поквапно, якби псові на ногу наступила.

— Добрий день, Богдане! Їдеш кудись? — спитала отак собі, хоч згори знала, що нікуди не їде.

Доглянула чорні, парадні штани з-під футра і догадалась, що прийшов на двірець просто зі „служби".

— Нікуди не їду. Вийшов на двірець, щоб тебе „злапати". Я міркував собі, що ти схочеш від'їхати першим поїздом додому. Така мамина донця, як ти?