Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва [Inventing Eastern Europe: The Map of Civilization on the Mind of the Enlightenment - uk]

Ґіббон згадує Східну Європу на перших сторінках своєї довжелезної історії, вихваляючи Траянові завоювання Дакії та «цілковите підкорення варварів». Потім він окреслює кордони завойованої провінції:

Її природними кордонами були Дністер, Тиса, або Тибіскус, Нижній Дунай і Евксінське море. Залишки військової дороги і досі можна побачити на берегах Дунаю і в околицях Бендер, місця, що уславилося в новій історії, ставши нині кордоном між Турецькою і Російською імперіями 32.

Географічні кордони свідчили, що тут Ґіббон опинився на тій самій землі, про яку оповідав Пейсоннель, тобто між Дунаєм і Чорним морем. Як і Отрів, Ґіббон легко рухається між «стародавньою» і «сучасною» історією Східної Європи, згадуючи події нової історії та сучасні йому імперії. З тону оповіді могло видатися, що Ґіббон на власні очі бачив залишки римської дороги від Дунаю до Дністра, але в примітці зазначалося, що це спостереження належить д’Анвіллеві, картографові, що займався античною географією. Отож, коли йшлося про Східну Європу, Ґіббон, як і Вольтер, виявлявся «кабінетним мандрівником». Заявивши, що Бендери були «місцем, яке уславилося в новій історії», Ґіббон гадав, що його читачі вже знали про це місто з Вольтерового «Карла XII». Бендери, розташовані на Дністрі, між Молдавією і Татарією, були місцем, де Карл розбив табір, знайшовши притулок у татар після (419) поразки під Полтавою. Пізніше Бендери знову опинилися в центрі уваги, коли 1770 року війська Катерини розпочали їх переможну облогу, а Вольтер з Фернея палко вітав цю подію. Такі зауваження Ґіббона свідчать, що він мав конвенційну свідомість сторіччя, яке відкривало Східну Європу.

У десятому розділі першого тому, надрукованого у 1776 році, Ґіббон розповідав про «Велике нашестя варварів», яке змусило його обдивитися уздовж і впоперек цілу Східну Європу. Варварами тут були ґоти. Ґіббон погоджується з версією їхнього скандинавського походження, хоча й не виключав того, що коріння їхнє сягає ще далі — «Азійської Сарматії». Готуючись зобразити велике «нашестя» III століття, Ґіббон описує попередню міґрацію через Балтійське море зі Швеції, «до гирла Вісли», а потім переходить до основної теми — «другої міґрації ґотів з Балтики до Евксіну». Знову і знову він звертався до «Стародавньої географії» д’Анвілля, аби простежити за річковою мандрівкою ґотів униз Дніпром (для нього Борисфеном): «Вигини цієї величезної річки, яка плине низинами Польщі й Росії, визначили напрямок їхнього походу» 33. Вони стикалися з різними племенами, які Ґіббон означив яко сарматські, на кшталт язиґів, аланів, роксоланів, аж доки нарешті не зустрілися зі «скіфськими ордами». У такий спосіб міґрація ґотів дала змогу Ґіббонові ознайомити читача з варварами, які жили у Східній Європі — від Балтійського до Чорного моря.