Вибух [Збірник: «Сейф»; «Вибух»; «Вельветові джинси»]

Дробаха повільно дістав постанову на арешт. Поклав на стіл.

— Прошу ознайомитися, громадянине Татаров, — мовив сухо й офіційно.

Татаров мовчки вивчив документ і гидливо кинув його назад на стіл. Мовив:

— Якесь непорозуміння… Однак ви уявляєте собі — що таке арештувати мене?

— Хочете поради? — запитав Дробаха.

— Не потребую. Я чесно й достойно прожив життя, мабуть, хтось зганьбив мене, та правда все одно переможе.

— Ех, Гавриле Климентійовичу, Гавриле Климентійовичу! — мовив Дробаха з жалем. — Мабуть, ви маєте рацію, колись чесно жили й чесно працювали, люди поважали вас, а начальство цінувало, навіть главком керувати доручили, І так спіткнутися! Ну, скажіть мені: чого? Грошей вам не вистачало? Двоє дітей у вас, тягнуть гроші, чи що? У мене також син — студент, звичайно, на все не вистачає, та й хіба може вистачити на все? — Він дивився Татарову у вічі й нараз побачив, як пом’якшали й посвітлішали вони — подумав, що зумів хоч трохи розтопити його серце, і цей йоржистий чоловік ще не зовсім зачерствів, але, виявилось, подумав передчасно, бо Татаров випростав спину й одповів зверхньо:

— Я попросив би вас не розмовляти зі мною так. Ви ображаєте мене, й не лише мене, установу, в якій я маю честь працювати.

— Добре, — махнув рукою Дробаха, — не хочете, не треба. Але сказати вам, скільки одержували злодії і пройдисвіти за вагон алюмінієвого листа?

— Які злодії і пройдисвіти? — здивувався Татаров так щиро, що сам сподобався собі.

— Від яких ви одержували хабарі, громадянине Татаров.

— Ви збожеволіли!

— Не зовсім, Гавриле Климентійовичу. Ми влаштуємо вам ставки віч-на-віч, пред’явимо інші докази…

— Ні, — одповів Татаров переконано, — такого не може бути.

— Так от, громадянине Татаров, — кожен вагон давав їм чистого прибутку близько ста тисяч карбованців. А скільки платили вам?

Жовна виступили на обличчі Татарова.

“Копійки, — хотів відповісти, — мізерію…”

Кляті пройдисвіти, вони кидали йому справді недогризки, навіть його біла “Лада” — дріб’язок, а знаття б, і лежало б у нього зараз на книжці…

А він радів шкіряному пальту, парфумам для Клари…

— Сто тисяч за вагон алюмінієвого листа? — удав щире здивування. — Який дурень платитиме такі скажені гроші?

— Ваш алюміній ішов на дахи в Прикарпаття. Замість виробів заводу.

— Не може бути.

— Факт лишається фактом. А заводові лист виділяли ви.

Обличчя в Татарова видовжилося, і Дробаха вперше подумав: а якщо вони помиляються і цей Татаров потрапив у халепу через дурість?

— Ось воно що! — вигукнув Татаров розпачливо. — Тепер я пригадую. Справді, мені давали на підпис такі папери. Але хто міг подумати? Готував їх начальник відділу нашого главку товариш Гудзій. Порядна людина й гарний виконавець. Ніхто про нього не скаже поганого.