Вічний календар

2 квітня 1942 року, в перший день Пасоверу, Мордехай Блондер у натовпі першої партії, яку вивели з чортківського ґетто, йшов Колійовою. Йшли ті, кому не вдалося відкупитися в юденрату і хто потрапив у перші списки. Мордехай стояв у п’ятій шерензі. Праворуч від нього — софер, переписувач Тори, Еліяш, а ліворуч — продавець лимонів і помаранчів Шімшале. Шімшале знали через його вислів: «Єврей купує лимон і помаранчі тоді, коли захворіє або бачить, що овоч підгнив». Найбільше він чекав на свято Суккот, бо тоді Шімшале розпродував усі гнилі цитрини. Мордехай хотів побачити сина Фішеля, але Фішель був уже кілька днів на роботах у Ягільниці. Повернувшись до ґетто, хтось переказав, що Мордехая відправили першим транспортом до Белжця. Ідучи в колоні, Мордехай хотів зачепитися поглядом за щось. Ось мури фортеці, а за нею на природній терасі приклеєні до високого пагорба хати. Ні, ні — якщо б ризикнути й побігти у напрямку фортеці. «Швидка куля, — розмірковує Мордехай, — точно положить мене в болото розкислої вулиці». Або, якщо він добіжить, то, потрапивши всередину фортеці, враз потрібно прикинутися польовою мишею або мурахою. А хіба він зможе? На плечах висять важкі сімдесят років, під чорним сюртуком — вовняний светр, на ногах виміняні чужі, на два розміри більші, розлізлі чоботи. «Ось — продавець взуття, — продовжував говорити сам із собою Мордехай, — йде вулицями міста в подертих чужих чоботах». «Такого світ не видів!» — сказав собі старий Блондер, думаючи про чоботи. Колійова в одному місці скрутила ліворуч. Коли вдалині показався двірець, з якого більшість із цього натовпу не раз їхала до Тернополя чи Станиславова, Мордехай зрозумів, що їх ведуть на станцію. Страх, який опанував гебреями, помалу потахав. Це означало, що не на розстріл, який влаштували в Чорному лісі в липні 1941.