Музей покинутих секретів

— …А це таке правило, милий, як у дитячій грі в «класики», найперше правило: «не заступи!» — проскачи по всіх квадратах, жодного не проминувши, аж до головного нефу райського неба, — от і я, Господи! — тільки, цур, не ступи ні разу ногою на лінію, бо кожна така лінія є лінія вогню, і той, хто «заступає», вибуває з гри — бу-бух, убитий!..

І тоді йому не сягнути райського неба?

Тоді йому треба все починати спочатку. Знов, і знов, — аж поки не пройде повного шляху.

Я готовий. Готовий знову пройти все спочатку, якщо мене зараз уб'ють.

Маєш іще час. А до райського неба маєш цілу вічність. Бо всіх убитих Господь збирає докупи в однім місці, куди живим нема доступу, — обертає їх плечима до неба, а лицем до землі, звідки їх вирвано передчасно, і з того Божого сховку, як із постерунку, вони за вами стежать — воюються, коли ви збираєтесь воювати, пильнують вас, щоби ви не збочили з шляху, і шлють до вас листи, яких ви не вмієте одчитати…

То вони в цій хвилі за мною стежать? Ігор, Нестор, Лодзьо, «Роман», «Явір», «Мирон», «Лісовий», «Ратай», «Леґенда», всі хлопці, що покинули мене тут самого, — я чую розлите в просторі їхнє мовчання, воно висить над землею, мов цілий загін розглядає мене з невідомого укриття в свої оптичні приціли, — і коли я підношу зброю на рівень пристрілу, вони теж усі разом тамують подих, щоб рука мені не здригнулася, і коли мій Голос мене перестерігає за волосок од загибелі — то також вони?..

Вони, вони… Та це ти знав і раніше. Питай, чого не знаєш, — маєш час іще на одне запитання.

Тоді от що… Я нікому цього не казав. Я хотів би полягти в Києві, як Лодзьо. На тих апостольських горах, де починавсь мій народ. Де синь Дніпра і золото храмів, як правічні барви наших знамен перед зором небесного воїнства. Там, де шуміла княжа й гетьманська слава, — і наші батьки виступали за неї походом під дзвони Святої Софії. Я ніколи туди не дійшов, — а так прагнув дійти, побачити на власні очі, через те й псевдо собі взяв — «Кий»…

Кров твоя буде в Києві. Більше не мусиш знати.

Хто ти, що мені це кажеш?

Чорна рілля ізорана, ге-ей-гей… Чорна рілля ізорана, і кулями засіяна, ге-ей-гей…

Я впізнав: ти — бабця Ліна! Ох, бабцю, який я тобі радий, — тільки де ти, чому я тебе не бачу?..

Я не бабця, чоловіку. Я земля.

Земля?.. Так, бачу, — чорна земля, не рілля — болото, на ній також лишається слід, я мушу вважати, ступати, не рипнувши снігом, не розбудивши людей, ні собак, не зоставивши жодного сліду на своїй підм'якаючій, жирній землі, — бачу, як снується переді мною в повітрі пара од мого віддиху, й накриваю собі рота й носа овечим шаликом, у якому відразу робиться мокро всередині, — сльози тепер бубнявіють і мені в очу, повні вуха вітру, повні очі й ніздрі вологи, відлига, відлига, кругом підтікає, чвякає, скрапує, скрикує, — що?..