Музей покинутих секретів

І тепер мусив устигнути, доки тамтой іще живе. Мусив одібрати од нього інформацію, од якої залежатиме життя сотень інших людей. Чим не соборування?..

«До зустрічі!» — сказав він своїм: так, як завжди прощаються в підпіллі. До зустрічі, ні в якім разі не «Прощавайте!». «З Богом!» — різностайно, на чотири голоси видихнула йому вслід нашорошена тьма: так, як і мама хрестила в дорогу тата, а потім, одного по одному, всіх своїх синів: з Богом! Гельця і хлопці — це тепер була його родина; іншої не мав. Все його минуле було при ньому, від найранніших дитячих літ: цілий час життя воднораз намотаний на безсонне, випружене двадцятисемирічне тіло, як на шпульку.

Ніс те все на собі. І мусив пронести туди й назад, цілим і неушкодженим. Надто багато він знає, щоб упасти. А дорогою назад знатиме ще більше…

І той, другий, що бореться в ці години зі смертю, теж знає, що не сміє вмерти, не передавши далі хованих ним таємниць. Адріян ішов визволити його від гніту земного обов'язку; відпустити його в смерть.

Чим не соборування?

Не знав, хто то такий, боявся навіть про те думати (мусив бути хтось знайомий, хтось із окружного проводу…), — знав лише кличку при вступі до помешкання: «Чи маєте на продаж анґліки? — Маємо, але тільки сорок другого розміру». Ті «анґліки» — англійські хромові чоботи, не вигідніші, але люксусовіші на вид од американських військових черевиків, і тому спеціально люблені кримінальниками, що позліталися «на Западну» з цілого Совєтського Союзу гребти, чого недограбували «товаріщі», — йому й направду би придалися: його власні черевики, ще німецькі трофейні, були вже геть розбиті. Але добре йому послужили — ані раз на лісових стежках не схитнулася нога…

Ліс уже рідів у передчуванні узлісся. Крізь гудіння вітру Адріян ловив загостреним слухом цяпання з віт відтаючих мокрих пластовнів: таки на відлигу. Сніг під ногою більше не траскав, як постріли, дедалі частіше пружинив півприсипаним падолистом, мохом, труском… Новий сніг, наколи мокрий, взагалі з усіх найбезпечніший — не те, що сухий. Або, нема то гірше, як старий, схвачений настом. А тут — якщо він і лишив десь потемки випадковий незаметений слід, той скоро засюркотить, скресне. Коли розвидниться, тамті вже нічого не знайдуть. Хіба би з собаками йшли. Але своїх собак вони натреновують на запах людського житла, на дух сільської хати, — а він смердить по-їхньому, «шипром». Смердить, як холера, — як кожний собачий начальник із зіркою на кашкеті.

Так чого ж йому так маркітно на серці, га?..

Щось лихе йому снилось, от що. І він не пам'ятав, що.

Навіть оскалків того сну не потрапив би зібрати. В одному не мав сумніву: сон був лихий. І оте відчуття — ніби йому довірено було в сні якусь гнітючу таємницю, пов'язану з долею багатьох людей, а він ту таємницю збавив, пустив повз вуха, мов розгублений новак-селепко на першім зв'язку, — цілий час його не відпускало. Звір, що жив у ньому, стратив орієнтацію й гріб йому лапами нутро в непевності, з якого боку грозила головна небезпека — ззаду, з прочісуваного облавниками лісу? спереду, з міста? і чи йому грозила, а чи друзям, залишеним у незручній тимчасовій криївці?..